Недовіра, що має перерости у продуктивну віру

- Це чиї? Турецькі? — жінка діловито приміряла гарненькі шкіряні чобітки в одному з численних одеських магазинчиків. Взуття гарно «сіло», з вигляду здавалося зручним.
- Нє, наші ш'ють, — пояснила продавчиня.
- Наші? В смислі? Де ш'ють? На Великій Арнаутській? — спробувала пожартувати клієнтка.
- Та нє, у Запоріжжі, — не зрозуміла підколу її візаві.
- Аааа… Нє, шото не дуже. А є турецькі? — розчаровано дивилася на взуті ніжки жінка.
- Так а що не так? Шкіряні, дивіться, осьо видно. І вам личать. Колодка зручна ж, скажіть? — заметушилася продавчиня.
- Та нє, гівно якесь. То імпортного нема?
- Нема, це фабричний магазин, — тепер уже розчаровано і не без злості відрізала працівниця.
- От блін. Як не запорізькі, так львівські, то ще якісь. Або китайське лайно. Піду далі.
- Так а чим вам ці не вгодили? Я ношу вже третій рік — і зносу нема, — продавчиня здійснила останню спробу переконати вередливу клієнтку.
- Та наші шо, можуть шось нормальне зробить? Піду я, пошукаю.

***

- Купила собі білизну. Подарунок на власний день народження. Дівчата, це бомба. Секс-бомб, коротше кажучи.
- Ой, а де? — тут же почали строчити в чат подружки.
- В Сіті центрі. Забула, як точно називається, ну там легко знайти, у них манекени ні на що не схожі.
- Ааа, бачила. То французька. Ясно що крута. Там такі мережива… У вітрині бачила. Уявляю ціни. Ти розорилася?
- Та ні, то українська.
- Тобто українська?
- Ну наша.
- А наші що, білизну шиють?
- Не знаю. Мабуть.
- Я думала, у нас тільки «мілавіца» є.
- Та то ж білоруська.
- Ну да. Наші що, щось вміють нормальне зробити?

***
- А є «Бєлая бяроза»? — з надією питала сива жінка у продавчині невеличкого маркету у спальному районі.
- Нє, нема. Та беріть інше, оно повні холодильники, тільки завезли свіже. Ви яке більше любите? Вершкове чи шоколадне? Є з начинками: малина, абрикос, ківі, є з карамеллю і в шоколадній глазурі. Ще є торти з морозива. Оцей класний, сама їла — трюфельний. І ще тірамісу — офігенне, чесно. Я сама за вечір оце з'їдаю, — щиро пропонувала свій товар богиня холодної смакоти.
- Ну не знаю… Я «Бєлую бярозу» люблю. Білоруси вміють робить, не те шо наші, — наполягала сивочола одеситка.
- Як вже на те пішло, то ту вашу «бярозу» роблять у нас в Дніпропетровську. Раптом ви не знали, то я вам скажу. Беріть оце, пломбір сто відсотків. Нічого зайвого, тане в роті, — запропонувала досвідчена майстриня перемовин. Видно, їй це було не вперше.
- Як це — в Дніпропетровську? Це білоруси роблять, я що, дурна? Наші таке в жизні б не зробили, — і ображена старенька йде з гордо піднятою головою шукати «те саме» небілоруське морозиво.

Звісно, ви знаєте десятки чи сотні таких історій. Я навіть колись побачила в магазинчику біля залізничного вокзалу в Одесі літню жінку, яка питала, чи нема часом цукерок «Красний октябрь». Я аж загуглила, що воно таке. Мда…

Але, якщо коротко, то суть цього тотального пошуку турецького, білоруського, французького чи іншого «імпорту» зводиться до простого: наші нічого не вміють. У цьому твердо переконані, думаю, мільйони українців і українок. Не тому, що ми погані чи ще щось таке, а тому що… Бог його зна, чому. Може, то результат 70-річного споживання справді поганого продукту, коли «імпорт» реально був хорошим виходом з ситуації. Може, щось інше. Але факт є фактом: запропонуйте людині український товар, до якого вона не звикла, — і почуєте протяжне: та нуууу…

А між тим за 30 років ми повснітю забезпечуємо себе високоякісними продуктами харчування. Молочка, солодощі, шоколад (ох, мовчу), ковбаси, сир, хліб, випічка… Практично все, що ми купуємо на базарах і в маркетах має українське походження. Час від часу ми з цікавості беремо «імпорт». Я, наприклад І потім у мене така ж реакція, тільки навпаки: ой, ну такоє… У нас смачніше/зручніше/неприторне/ароматніше etc.

І це стосується не лише їжі. Думаю, ви накидаєте легко здоровенний перелік товарів та послуг, які надають і виготовляють наші виробники — і це дійсно хороша якість.

До чого призводять пошуки, прости Господи, «красного октября»? Наприклад, до такого: та ну, ми що, вміємо воювать? Та вони нас за день захоплять, не те що за три. Та ну, наші що, щось розуміють у військовій справі? Нє, ну якщо НАТО щось дасть, то, може… Хоча… Та ну, наші що, нормально розрулять? Та облажаються сто відсотків.

І це не обов'язково погляди людини, яка спрагло чекає на армію )(уйла. Зовсім ні. Це цілком притомні, хороші, добрі люди, які готові допомагати, підставляти плече, приносити банки з варенням для бійців і віддавати пенсію на теплі шкарпетки хлопцям і дівчатам. Наші люди насправді дуже добрі, щедрі і співчутливі. Але вони автоматично не довіряють своєму. Тобто зрештою собі ж.

Чомусь здається, що ідіот, нездара і неосвічений маніяк має бути розумакою, чудовим військовим стратегом, який все продумав, «прощитав» і обов'язково вийде переможцем. Та, власне, у цю брехню вірить пів світу. Але менше з тим. Король виявився голим. І ми самі показали його в дзеркалі усьому світу.

Нам потрібно натхненно вірити у себе. Натхненно й продуктивно. Це значить, що не вірити наосліп, а, вірячи у себе й свої сили та сили тих, хто поруч, — працювати, поправляти, корегувати, бути по-хорошому тривожними, але ніколи не зневірюватися і не думати, що хтось там десь розумніший за нам.

Ні, рідні мої люди. Це ми — найрозумніші. Найсміливіші. І найкращі у світі. Не бійтеся, не перехвалю. Комплекс нарцисизму українцям не загрожує. А якщо й так — то трохи й не завадить.

Пишайтеся собою і своїми людьми. Розказуйте легенди про подвиги воїнів і мирних людей, які роблять такі ж подвиги. Складайте ці апокрифи вже зараз, щоб передати їх нащадкам. Героїчна історія — надважлива.

І не бійтеся перехвалити свій народ. Це неможливо