Тут ми повертаємося до базової конструкції Радянського Союзу – в'язниці народів, що її створив Ленін 30 грудня 1922 року, яка була своєрідним протиставленням Російській імперії. За задумом Леніна, Радянський Союз мав стати відповіддю на національні сподівання народів, які на рівні із соціальними запитами служили тригером революційних подій у Росії протягом усього ХІХ та початку ХХ століття. Більшовикам потрібно було запропонувати картинку побудови іншого суспільства, повністю протиставити себе попередньому режиму.
Для цього була створена ілюзія побудови системи, де, по-перше, рішення ніби приймали робітники і селяни. Але насправді їх приймала правляча бюрократія, котра за своїми звичками нічим не відрізнялася від можновладців царських часів. По-друге, треба було показати, що всі національні проблеми вирішено. Для цього, власне, і створювався Радянський Союз як «добровільне об'єднання народів, що обрали соціалістичний шлях розвитку».
Таким чином, обидві ці заходи стали своєрідною відповіддю на революційні роки. При цьому через розуміння, що бюрократичні еліти в радянських державах з часом почнуть фрондувати, було прийнято рішення створити максимальну кількість конфліктів усередині республік, щоб Москва виступала своєрідним арбітром вирішення цих суперечностей. На цьому будувався вплив більшовиків, який зберігався до приходу Михайла Горбачова до влади, наприкінці правління якого радянська система управління остаточно лопнула і пішла в рознесення.
Незважаючи на розпад Радянського Союзу, інерція його підходів до дипломатії продовжила своє існування, тобто фактично російська дипломатія пішла второваним шляхом. За відсутності позитивних інтеграційних сценаріїв і стимулів до об'єднання Москва обрала шлях медіатора у вирішенні територіальних конфліктів, які сама ж активно створювала і розвивала.
Москва провокувала карабаський конфлікт, події в Придністров'ї, конфлікт між Тбілісі та грузинськими територіями, а саме Південною Осетією й Абхазією, вплив на Таджикистан через захист від загрози з боку талібів у Афганістані й т. ін. В Україні, наприклад, за відсутності національних суперечностей як таких Москва спробувала розгойдати ситуацію в Луганській та Донецькій областях спочатку через політичні технології, а потім і через пряму підтримку колабораціоністів і бойовиків. Однак Росія не вміє бачити. Вона як цар Мідас, при дотику якого до предметів усе перетворювалося на золото, але, на відміну від останнього, все, чого торкається Росія, перетворюється на лайно.
Повертаючись до карабаського конфлікту, Росія зробила все, щоб не лише зіпсувати відносини між Вірменією та Азербайджаном, а й максимально послабити Вірменію, створивши ілюзію у вірменського народу, що так звана Нагірно-Карабаська республіка має право на існування. Хоч від самого початку було очевидним, що Азербайджан зробить усе, щоб повернути свої території назад під свій контроль. Питання було лише в часі, коли це станеться. Тим більше, враховуючи те, що Азербайджан із другої половини 1990-х років активно розвиває свої збройні сили, користуючись підтримкою Туреччини.
Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян опинився в дуже складній політичній ситуації. З одного боку, очевидно і вже всім зрозуміло, що Нагірно-Карабаська Республіка приречена на припинення свого існування, з іншого – оголосити про це своєму народу політично невигідно і може спровокувати протести і навіть революцію. На відміну від Азербайджану, Вірменія – це демократична держава, де вже кілька разів народ змінював правителів. Більш того, сам Пашинян прийшов на хвилі революції.
До речі, саме Вірменія вплинула на становлення в Азербайджані авторитарної держави. Після програшу в Першій карабаській війні демократичну систему в Азербайджані було демонтовано і до влади в Баку повернулася родина Алієвих.
Встановлення КПП у Лачинському коридорі стало можливим завдяки тому, що російські окупанти та диктатор Путін загрузли у війні з Україною. Після року війни в Путіна залишилося не так багато союзників. Серед них президент Туреччини – Реджеп Ердоган.У такій ситуації Росія готова здати Вірменію з тельбухами, аби зберегти відносини з Анкарою.
Ця історія дуже повчальна для Вірменії і говорить про те, що іноді потрібно діяти проактивно і розуміти: щодня ціна виходу із ситуації зростає. Вірменія піде з Карабаху, але за набагато гірших умов і не за своєю волею. Однак будь політична еліта Єревана далекоглядніша, вже давно можна було вирішити цю проблему, зберігши лице та свої позиції. Правила |
