Інтерв’ю Арестовича, повалення Труханова і суд проти Порошенка — запахло виборами?

Українська політика вже не річка перед паводком — це море перед штормом. І штиль, що здається спокоєм, — то просто пауза, поки швартуються нові актори.
Офіційно — війна триває, вибори відкладено до перемоги.
Неофіційно — кожен великий гравець уже готує свою дошку.

На цій дошці три новини злилися в зв’язану сюжетну лінію: інтерв’ю Олексія Арестовича Ксенії Собчак, усунення мера Одеси Геннадія Труханова і оновлення судової справи проти Петра Порошенка. Разом це утворює трикутник політичного ребрендингу, у якому Банкова прагне контролювати обидва фланги — умовно проросійський і умовно націонал-патріотичний.

2. Арестович — «миротворець», який продає себе Москві

Інтерв’ю Арестовича у Собчак варто дивитися двічі: перший раз — як фарс, другий — як пробний балон.
Перша його частина — сповідь про «радикальний деколоніалізм», який руйнує країну: мова, символи, пам’ятники, «землянка УПА». Багато хто в Одесі, особливо в контексті останніх подій, міг би погодитись із частиною того, що говорить Арестович про надмірну націоналізаці
Друга — політична заявка: готовність віддати Росії чотири області в обмін на мир і визнання.

Арестович у цьому інтерв’ю чи не вперше не заперечує свою проросійськість — навпаки, намагається її довести. Він позиціонує себе як «новий тип проросійського українця»: більш комунікабельний, більш «толерантний до Росії», але водночас «прийнятний для українців».

У московицькому політичному жаргоні це називають  «договороспособные украинцы» — коли лояльність до ворога подається як шлях до миру.

І Ксенія Собчак, треба віддати належне, підсмажує його на повільному вогні. Холодно й професійно нагадує найгостріші висловлювання Арестовича різних років, ловлячи на нескінченних «перевзуваннях» — від «Новопаситу Всея України» до проросійського миротворця.

У фіналі вона натякає: «Ви ж розумієте, що новим Медведчуком Вам не стати?» І це справді виглядає кумедно. Бо Арестович хоче довести Путіну, що він — більш зручний кандидат, «інтелігентніший посередник», але навіть для Кремля він занадто сумнівний і занадто перевзувний. Путін, як і будь-який чекіст, не довіряє тим, хто занадто багато говорить про «світлі ідеї» і намагається усістися на всі стільці.

Певно, наймудріше, що каже Арестович, — що він радник, а колишніх радників не буває. Він стверджує, що підтримує зв’язок із (колишніми) радниками із США та інших західних країн, яких любить жартома називати «нью-йоркськими таксистами».

І в цій його звичці можна побачити частку правди — саме вона відкрила чакру Овертон-вікна, де заборонені думки поступово стають темами для серйозних розмов. Згадаймо, його вперше масово назвали «зрадником», коли він поїхав із країни й озвучив ідею передвиборчої програми, що визнає реалії лінії фронту як базу для перемир’я. Тоді це виглядало як святотатство — бо телемарафон ще кричав про «кордони 91-го року».

А тепер — де ті кордони?

Колись казали: що у Путіна на умі, те у Жириновського на язику. Сьогодні цікавіше інше запитання: у кого на умі те, що на язику в Арестовича — і скільки часу потрібно, щоб його «єресь» стала офіційною лінією дискурсу, чи ба більше — реальністю?

3. Паралельна партія: Труханов і Порошенко

І тут — синхронні події.
Зеленський «знімає» Геннадія Труханова, мера Одеси, під приводом «російського паспорта» — фейкового документа, який не витримує жодної експертизи.
Мера, який захищав одеські пам’ятники, у тому числі французькі, від деколоніального фанатизму.
І саме тепер, коли він міг би стати голосом південного електорату, його усувають.

Паралельно активізується справа Порошенка — не нова, але вчасно розморожена. Тепер двоє потенційних кандидатів, які могли б розхитати монополію Банкової, отримують сигнали: «ви під контролем, але живіть».
У цьому і полягає технологія — дати відчути тиск, але залишити ілюзію вибору.

4. Вибори-вибори… на окупованих територіях?!

У Олексія Арестовича немає жодних шансів на виборах. Це регулярно повторюють у своїй переважній більшості українські публічні особи, підкреслює в інтерв’ю Собчак та і сам Олексій майже погоджується на словах із прийняттям цього факту. Але є кілька «але»…

Протягом 2014–2022 року вимога Москви була простою й сталевою: без «включення» Донбасу в будь-яку виборчу формулу мирного врегулювання говорити про легітимність українських виборів — даремна річ. Мінські домовленості прописали механізм: особливий статус, вибори в «окремих районах» за українським правом, але після домовленостей з тими, хто там контролює ситуацію. Ідея була не стільки про демократію, скільки про механіку легалізації лояльних до Кремля сепаратистів у межах формально української юрисдикції.

Після повномасштабного вторгнення 2022 року риторика змінилася — Москва провела власні «референдуми», оголосила анексії і почала говорити вже про інший набір позицій. Водночас у підсвідомості переговорного процесу залишився базовий розрахунок: якщо не можна отримати все, то варто поступитися по частинах. І саме тут спрацьовує логіка компромісу: якщо ще рік тому у московських вимогах ішлося про «чотири області», то нині з’являються сигнали про гнучкіші формули — домовленості по окремих секторах фронту, «фактичні кордони» як точка відліку, часткові обміни та поступки. Це не обов’язково означає поразку — але це означає, що російська тактика еволюціонує від максималізму до прагматичного капіталу впливу.

А що може дати найбільші дивіденди для Кремля у варіанті «заморозки» по фронту з виборами? Якщо Москва визнає частину територій спірними з відкладеним рішенням, то, з її точки зору, логічно дати людям там висловитися на виборах обох країн — під гаслом «народ сам визначить» і, звісно, «під міжнародним наглядом». Якщо ці регіони вважаються українськими, а мешканці мають українські паспорти (переважно й російські одночасно) — то чому б не дозволити їм голосувати і в Україні, і у Росії? Так у політичній реальності з’являється нова, гігантська виборча маса, з якою можна грати як завгодно.

Це не конспірологія — така гібридна електоральна окупація давно відпрацьована Москвою. У Молдові вона діяла спочатку — через «електоральну інфільтрацію» Придністров’я, коли жителів невизнаної території масово централізовано підвозили на вибори до пунктів у Молдові, забезпечуючи проросійським силам (зокрема Партії соціалістів) десятки тисяч контрольованих голосів. Також через Гагаузію, де створювалась окрема зона «електоральної лояльності», формально в межах молдовського правового поля, але фактично інтегрована в інформаційно-політичну орбіту Кремля.

В Україні схожий ефект проявився у виборах 2014–2019 років: через зарубіжні дільниці, зокрема в консульствах на території РФ, а пізніше — через електоральну орбіту на прифронтових територіях, де навіть без окупації ОПЗЖ упевнено перемагала на вільній частині Донбасу, фактично відтворюючи схему політичного контролю без танків, але з бюлетенями.

Додаймо до виборів мільйони людей, що одинадцять років жили під російською пропагандою, — і політична математика України раптом починає рахуватися в зовсім інших співвідношеннях. І навіть якщо сьогодні здається, що «проросійського електорату в Україні нема» — достатньо дозволити голосувати мешканцям окупованих територій і тим, хто виїхав до РФ, і цей електорат відтвориться.

Найвигідніші в такій схемі фігури — ті, кого Кремль може легітимізувати як «миротворців» або «компромісних лідерів»: умовний Медведчук, регіональні «старі» політики, політичні тіні з часів Януковича, зрештою сам «вічно легітимний» Віктор Федорович. І звідси вже стає зрозуміло, чому такі люди — або ті, хто хоче «встрибнути в цей потяг на ходу» — так наполегливо тестують публічні межі допустимого.

І тут починається головний перехід до локальної драми: в офісі Президента вже не можуть не помічати ці контури — і саме тому усунення Труханова в Одесі виглядає не лише як «місцевий епізод» протистояння, а й як частина ширшої гри з підготовки майбутніх електоральних полів. Якщо Київ відчуває, що під носом формується потенційна виборча «бомба», то логіка реакції — і превентивної, і репресивної — divide et impera, розділяй і володарюй. Це не лише політична боротьба, а спроба лишити поза грою тих, хто може стати «підсилювачем» чужого голосу.

4. Механіка великої гри

Зеленський не дурень (що би хто з його опонентів не казав).
Його команда чудово розуміє, що після війни країна увійде у період політичної турбулентності.
І головне завдання — не перемогти, а вижити — фізично, бажано фінансово, у найкращому варіанті — політично.

• 
  

  Труханов, навіть якщо виграє суд, — уже маркований: «російський паспорт». Але у вищенаведеному варіанті він відбиратиме голоси у Арестовича і Медведчука, якщо кандидуватиме на президента чи поведе партію до ВРУ — і це вигідно Банковій.



• 
  

  Порошенко — переслідуваний, але дозволений: він має сконцентрувати побільше націонал-патріотичного електорату, щоб не пішов до Залужного. Потенційно ідеальний спарінг-партнер для другого туру.



• 
  

  Арестович — легалізований «опозиціонер миру», який виносить на поверхню сценарій «виборів після перемир’я». Для Банкової важливо, щоб він не сконцентрував за собою забагато голосів, бажано не пройшов до парламенту. А ось електорально «пообгризати» умовно нових «регіоналів» — це будь ласка.

Таким чином, Зеленський одночасно підтягує собі супротивників і розставляє їх на потрібні клітинки.

5. «Мир через вибори»: гібридний сценарій

Якщо війна втомила всіх, то вибори — найзручніша зброя для імітації миру. І не лише для Москви: Вашинґтон теж давно зрозумів, що бюлетень — це дешевше, ніж «Петріот». Ідеальний сценарій для них — це коли Україна заходить у кампанію з гаслом «демократія працює», а насправді просто переформатовує фронт у студії та поля електоральних і парламентських битв.

Для Зеленського така конструкція навіть приємна: опоненти розпорошать голоси, кожен матиме свою «маленьку правду» — Порошенко битиметься за національний патріотизм, Арестович за дзен (Триєдиної) Русі, Труханов за Одесу, і всі разом створять ілюзію вибору. А Банкова лише підсумує: народ проголосував — отже, ми маємо мандат на мир.

Тим паче, якщо сценарій погоджено не лише з Москвою, а й із старшими товаришами з-за океану, для яких головне — щоб «демократія виглядала стабільно».
І коли у Вашинґтоні головний гуру демократії — пан Трамп, який у своєму відео-маніфесті зливає противників коричневим шламом з літака, то куди вже нам до таких стандартів політичної етики.