Одеса: місто, яке завжди було собою

Від герцогів і контрабандистів до Балто-Чорноморського хабу України

Одеса — це не просто місто і не просто порт. Це майже завжди було місце, де можна почути зо десяток мов, побачити людей з усього Світу і знайти майже будь-який товар. Історія міста — це чергування адміністрацій, імперій і держав, але незмінна постать головного героя — одесита, який живе «по-своєму».

Французький старт і космополітичний розгін

Місто офіційно засноване 1794 року на місці турецької фортеці Хаджибей. Керувати цим проектом Катерина ІІ — російська імператриця німецького походження — призначила герцога Рішельє — француза, який утік від революційного терору на батьківщині, і за десять років перетворив маленький форпост на порт європейського рівня. Його наступник, граф Ланжерон, також француз, розширив місто, впорядкував вулиці й утвердив Одесу як місце, де можна жити по-європейськи.

У 1819 році Одеса отримала статус вільного порту — «порто-франко», який діяв до 1859-го. Це означало, що товари можна було ввозити й вивозити без сплати мита або з мінімальними зборами. Рішення, пролобійоване одеськими губернаторами та купецькою верхівкою, принесло справжній економічний вибух: у місто масово прибували купці, моряки, авантюристи з усього Середземномор’я. Французька, італійська та грецька мови звучали на рівні з українською, російською та єврейською.

Недарма Пушкін, який мешкав тут у 1823–1824 рр., писав, що Одеса «более Европы, чем России» і що тут «разговаривают и читают по-французски» (лист до П. А. Вяземського). І справді, місцеві еліти читали й мислили, орієнтуючись більше на Париж і Марсель, ніж на Петербург.

До середини XIX ст. місто стало третім за величиною в імперії після Петербурга і Москви! Українці, росіяни, євреї, греки, італійці, болгари, поляки, німці, вірмени, французи — у цій строкатій мозаїці цінували не паспорт і не походження, а хист до справи.

На всі часи Одеса стала містом, яке мислить категоріями моря: горизонти для неї — не межа, а запрошення рухатися далі. Тут не просто співіснують культури — вони сплітаються в єдину тканину міського життя, і саме це робить Одесу впізнаваною у Світі.

Тож коли хтось намагається замалювати частинку цієї історії — як-то «Тінь Пушкіна» — він бореться не з конкретним образом, а з самим духом міста. А це, як показує історія, справа безперспективна. Бо в Одесі завжди знайдеться фарба, щоб відновити свій колір, і слово, щоб нагадати, хто тут господар.

Багатство, порт і «культурна» бандитська слава

Порт робив Одесу багатою, але ця багатість завжди йшла в парі з «тіньовою» стороною. Контрабанда, шулерство, організована злочинність були тут не випадковими гостями, а частиною міського фольклору. Разом із товарами без надмірного контролю заходили контрабанда, нелегальні азартні ігри та портові «сірі схеми». Адміністрація зазвичай заплющувала очі на дрібний кримінал, якщо він не заважав великій торгівлі, а це сформувало особливу міську культуру «домовлянь» — традицію, яка, в елегантнішій або грубішій формі, жила й після скасування «порто-франко».

На початку ХХ століття легендою став Мішка Япончик — харизматичний «король одеських бандитів» зі своїм кодексом честі. У ті ж роки пройшла через місто й Сонька Золота Ручка — найвідоміша аферистка імперії.

Одеса в часи війни та «каруселі» влад (1914–1920)

1917–1920 рр. місто пережило справжню «карусель» влад: Центральна Рада, більшовики, німецько-австрійські війська, Антанта з греками, денікінці, знову червоні. Іноді центр і порт контролювали інтервенти, а околиці — українські отамани чи місцеві загони.

У цьому хаосі процвітав кримінал: зброя й амуніція зі складів ішли «наліво», а «речові докази» можна було мало не в оренду здати. Атмосферу того часу яскраво передав фільм «Зелёный фургон», де будь-яка влада змушена була пристосовуватися до місцевих порядків, а міліція й бандити іноді говорили однією мовою — одеською.

Цей досвід навчив Одесу виживати, не розчиняючись у жорстких адміністративних порядках, і став основою тієї самої особливої міської культури, що пізніше проявилася і в «Ліквідації».

Румунська окупація: жорстокість і простір для «своїх правил»

У жовтні 1941 року Одесу окупували румунські війська, включивши її до адміністративної одиниці «Трансністрія». Перші тижні були позначені жахливими розправами над єврейським населенням — масовими розстрілами та депортаціями, у яких румунська жорстокість майже не поступалася нацистській.

Водночас румунський режим був менш упорядкованим і системним, ніж німецький: корупція, «домовленості» й непослідовність рішень створювали для одеситів певний простір для побутового виживання. Для українців, які не були євреями чи активними комуністами, тиск був меншим, ніж у зонах прямої німецької окупації.

Кримінал у час війни — і парадоксальна паралель з УПА

У хаосі окупації різко посилилися кримінальні групи. Румунська адміністрація не могла чи не хотіла їх контролювати. Залишена радянською армією зброя, трофейна торгівля окупантів і контроль над чорним ринком зробили ці угруповання добре організованими та озброєними.

Коли 1944 року повернулася радянська влада, ці групи не зникли. Вони, як і УПА на заході країни, вийшли з війни зі зброєю, досвідом підпільної організації та власним кодексом. Різниця була в мотивації: для УПА — національно-визвольна боротьба, для одеського криміналу — економічний інтерес і контроль території. Але спільним була відмова підкоритися новому порядку й готовність продовжувати свою «війну» з державою.

Ці реалії стали підґрунтям для повоєнних подій, оспіваних у романі та серіалі «Ліквідація», де художні образи Давида Гоцмана та його опонентів виросли з реальних повоєнних збройних конфліктів у місті.

Від «Ліквідації» до Карабаса

Повоєнні десятиліття поступово витіснили відкриті збройні розбірки, але кримінальний світ Одеси не зник. У пострадянські 90-ті його символом став Віктор «Карабас» Куливар — «хазяїн міста», за якого великі конфлікти вирішувалися без показової крові, а «понятія» були міцнішими за офіційні постанови.

Його розстріл у 1997 році в бані № 4 на Молдаванці, що з того часу відома як «баня Карабаса», став символом кінця «стриманих» 90-х і початком хаотичної війни угруповань.

2014: коли одесити сказали «ні» «русской весне»

Весна 2014-го показала, що одеська ідентичність — не абстракція.

Проросійські сили складалися з місцевого ядра, підсиленого приїжджими з Придністров’я, Криму, Донбасу. Проукраїнські — з місцевих активістів, футбольних ультрас і добровольців, до яких приєдналися учасники з Миколаєва, Харкова, Києва.

На відміну від Харкова, де вирішальну роль у зупиненні сепаратистів відіграли силовики, в Одесі саме громадяни, без реальної підтримки міліції, зупинили спроби «русской весны». Для більшості одеситів ці сутички сприймалися яка чужа, інспірована зовні історія, і вони не захотіли вплутувати своє місто в чужі сценарії.

«Дворові війни» у контексті Російсько-Української війни

Після 2014 р. «одеський двір» знову побачив публічні конфлікти — цього разу у вигляді політично забарвлених вуличних боїв та резонансних акцій. Постаті на кшталт Сергія Стерненка, Дем’яна Ганула чи Івана Кузнецова — кожен зі своїм табором, стилем дії та політичними орієнтирами — опинялися в епіцентрі гучних сутичок між націоналістичними та проросійськими активістами, футбольними ультрас та різношерстими вуличними групами.

Їхні конфлікти часом перетиналися з інтересами впливових бізнес-груп, пов’язаних із міською нерухомістю та портовими схемами. Одним із найвідоміших гравців цього тіньового поля ЗМІ називали Володимира Галантерника — мультимільйонера, якого тижневик НВ охрестив «тіньовим господарем Одеси». Живучи в Лондоні, він, за даними Forbes, контролює або має частки у ключових міських об’єктах: ринках «Привоз» та «7-й кілометр», зоні відпочинку Аркадія тощо. Частка Галантерника в цих активах оцінюється приблизно у 50%, решта належить невідомим партнерам. Так політика, бізнес, кримінальні хроніки й вулична культура знову переплелися в характерний для Одеси сюжет, де ідеологічні баталії важко відокремити від економічних.

Одеса сьогодні: міська суб’єктність у сучасній Україні

Станом на 2025 рік в Україні залишилося небагато міст, які зберігають автентичну міську ідентичність — з власною громадянською свідомістю, характерним для свого середовища поглядом на країну, сусідів, Європу і Світ. Найвиразніше цю рису можна побачити у двох полюсах — Львові та Одесі.

Львів продовжує бути культурно-політичним центром Заходу країни, зі стійкою націоналістичною традицією, міською гордістю й мобілізаційною громадянською культурою.

Одеса натомість залишається унікальним полюсом поміркованого українства: космополітичним, стратегічно мислячим, відкритим до світу, але здатним «гнути своє» незалежно від політичної кон’юнктури.

Як сьогодні Львів, особливо з масовою релокацією 2022 р. є «Західним полюсом», як колись Донецьк був політичним і культурним «полюсом Східним», так сьогодні Одеса має потенціал стати «Південним полюсом» українського політичного й культурного поля — але з відмінністю: якщо Донецьк будувався на монолітній «регіональній» (тобто підконтрольній «Партії Регіонів» і клану Ахметова-Януковича) позиції, то одеська ідентичність багатошарова й гнучка. Саме це дає їй шанс зберегти себе навіть у часи централізації та уніфікації країни.

Історія Одеси — це історія міста, яке завжди знаходило спосіб залишитися собою, незалежно від того, хто при владі. У цьому, можливо, і полягає її головна стратегічна цінність для України XXI століття.

Глобальна роль Одеси: сьогодення і перспективи

Сьогодні, коли Одеса знову опиняється у фокусі міжнародної уваги, її роль виходить далеко за межі морської торгівлі чи курортної індустрії. Black Sea Forum 2024 та 2025 рік форум стали черговими кроками до закріплення міста не лише як логістичного хабу і туристичного та культурного центру, а і як одного з центрів прийняття рішень європейських та світових еліт. Варто теж ствердити статус Одеси як ключової опорної точки Балто-Чорноморської дуги — простору, де інтереси України, Польщі, Румунії та інших держав регіону природно перетинаються. З 2025 року ініціатива Strategy&Future ( https://patronite.pl/p/strategy-and-future, https://www.youtube.com/live/kQdSs68edC4?si=2lE3Q_eetTQYyZe0 — наша публічна дискусія в Києві навесні) отримує додає новий імпульс цим процесам, і особливо важливо, щоб до цих дискусійних і організаційних процесів були залучені одеські інтелектуали, підприємці, громадські активісти та муніципальна влада. Одним із цих кроків став нещодавний польсько-український бізнес-форум в Одесі: https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1178403347654380&id=100064541778779&mibextid=wwXIfr&rdid=fuRLV0FFnjq39kvY#.

На відміну від Заходу України, Одеса не має історичних суперечок і емоційних бар’єрів із польськими партнерами — навпаки, одесити з готовністю підтримують символічні жести на кшталт найменування вулиць на честь спільних героїв. Так, у місті з 1820 року існує вулиця Польська, де відтоді компактно селилися поляки, а з 2010-го — вулиця Леха Качинського. І якщо завтра тут з’явиться вулиця Юзефа Пілсудського, як визнання його ідей Балто-Чорноморської співпраці, це стане лише логічним продовженням одеської традиції відкритості й стратегічного мислення. У цьому полягає не лише культурний, а й геополітичний капітал Одеси — міста, яке вміє зберігати власну ідентичність і водночас інтегруватися в ширший регіональний контекст.