Два тижні тому Палата досудового провадження Міжнародного кримінального суду схвалила ордер на арешт двох громадян РФ: чинного Президента Володимира Путіна та уповноваженої Президента з прав дитини Марії Львової-Бєлової. На жаль, процедури МКС не передбачають заочного провадження, тож Путіна мають видати в Гаагу для того, щоби його справа зрушила з місця. Підставою для обвинувачення МКС є викрадення дітей із України. Це рішення стало прецедентом, оскільки до цього часу жоден лідер держави-члена Ради безпеки ООН не притягався до відповідальності за кримінальні злочини.
У цьому контексті достатньо цинічним постає головування Росії в Раді безпеки ООН. Пригадаємо, що держава-агресор останній раз головувала в Раді безпеки в лютому 2022 року, коли здійснила повномасштабне вторгнення в нашу країну. Незважаючи на достатньо обмежену роль головуючого, все ж таки сам факт свого головування Росія буде використовувати для роздмухування пропаганди через власні пропагандистські ресурси. Крім того, дуже дивно, коли президента держави звинувачують у викраденні дітей, а держава при цьому головує в Раді безпеки ООН. Усім зрозуміло, що в злочинах проти українського народу задіяний весь публічний апарат російської держави. Отже, всі люди, які оточують диктатора, мають нести колективну відповідальність за свої дії. Звісно, домогтися цього дуже важко через те, що Росія залишається ядерною державою.
Проте неприпустимо будь-яке потурання агресорові. Аргумент інших представників Ради безпеки ООН викликає подив, адже дотримання міжнародного права щодо держави, яка принципово зневажає міжнародним правом, є ні чим іншим, як блюзнірством. Зрозуміло, що головування Росії не може завадити Україні провести свою «спеціальну воєнну операцію» з деокупації всієї території та вигнання агресора. Проте сам факт ще раз засвідчує необхідність переосмислення статусу ООН, яка виявилась нездатною запобігти порушенням міжнародного права з боку держав-членів так само, як Ліга Націй напередодні Другої світової війни.
Все, що ми нині спостерігаємо, свідчить про достатньо велику інерцію в міжнародних відносинах. Існуючі міжнародні безпекові механізми виявили повну нездатність превентивно протидіяти диктатурам. Це часто виправдовується принципом суверенітету держав, який означає, що держави не мають змоги втручатися у внутрішні процеси інших країн. Лише введення економічних санкцій за порушення прав людини всередині країни – це той максимум, на який здатна міжнародна спільнота. Треба визнати, що це є достатньо слабким механізмом, який у результаті сприяє диктатурам. Кожен диктатор зацікавлений у санкціях проти власної країни та її громадян, оскільки це допомагає укріпити власну владу та консолідувати підтримку навколо себе.
Варто пам`ятати, що кожен режим еволюціонує і якщо не зустрічає супротив усередині країни та на міжнародній арені, то за деякий час стає небезпечним не тільки для власних громадян, а й для громадян інших країн. Кожній системі властива експансія. Єдине, що може її обмежувати, це кількість ресурсів. Але якщо наявна достатня кількість ресурсів, то це обовʼязково вплине на радикалізацію зовнішньої політики та на експансію щодо сусідніх країн. Такі диктаторські режими живуть короткими проміжками часу і не здатні на довготривале планування. Їм властива короткозорість. Вони відчувають хибну легітимність, тому заради збереження влади мусять постійно підіймати ставки. Вони не можуть зупинитися. Тут варто пригадати красномовну назву роману Анджея Збиха «Ставка більша за життя».
Проте порівнюючи авторитарні країни між собою, варто зважати на історичні та соціокультурні передумови. Наприклад, у Китаї існує окремий вид авторитаризму, що збудований на глибоких традиціях народу. На відміну від Росії та Білорусі, китайська влада не перебуває в перманентній кризі легітимності. До речі, влада останньої, не маючи змоги підіймати ставки за допомогою зовнішніх експансій, вдається до внутрішнього терору, і тому в Білорусі ситуація з особистими правами громадян навіть гірше, ніж в державі-агресорі Росії.
Виходячи з вищенаведеного, стає зрозумілим, що безконтрольна влада всередині країни веде до непередбачуваних зовнішніх наслідків. Враховуючи відсутність виборів та парламентського контролю, саме міжнародній спільноті належить наведення ладу в таких державах. Отже, світ, як ніколи, саме тепер потребує нових підходів до вирішення глобальних криз. Превентивне втручання має зупинити будь-які потуги до здійснення агресії. Але треба визнати, що жодні зміни не можливі доти, доки міжнародна спільнота не готова до ефективних дій.
Треба визнати, що, навіть якщо диктатор Путін полишить владу чи буде усунутий від неї, це не приведе до автоматичного його передання до МКС у Гаагу. У Росії існує традиція – невидання власних громадян. Можна згадати велику кількість претензій, що їх Вільнюс висував Михайлові Горбачову відносно початку 1991 року, коли радянська влада намагалась окупувати Литву. Проте навіть попри це Росія всі 22 роки за життя Горбачова відмовлялась це зробити.
|