Ціле століття історії, випробувань і віри в долі однієї жінки.
Сьогодні ми вклоняємося Ользі Федорівні — ювілярці, підполковнику, зенітниці, яка бачила війну й захищала Одесу. Її руки пам’ятають холод зброї, серце — ціну миру. В її очах не лише біль, а й сила, що піднімала з руїн міста й країну.
Так гірко, що нині, коли свобода знову має страшну ціну, чимало при владі думають лише про себе, забуваючи: держава стоїть не на кабінетах, а на тих, хто віддав життя, молодість, здоров’я. Їм потрібна увага й підтримка — не словами, а діями.
Такі зустрічі змушують відчути: ми живемо завдяки тим, хто віддавав себе без залишку. Їхня гідність — не слово, а дорога, якою йдемо. Сила сьогодні починається тут — у серці столітньої жінки, що пережила три війни й зберегла віру в життя.
Доторкнутися до такої історії — тримати коріння, з якого виростає країна. Найважливіше — не дати цим корінням загубитися. На них тримається Україна.
