У цих ваших фейсбуках час від часу натикаюся на запитання про те, в якому виші краще вчитися журналістиці. І ось на цьому тижні визріла моя відповідь на це запитання. В ідеалі журналістиці треба вчитися там, де студент зможе у своїх навчальних газетах вільно, але у межах професійних стандартів, критикувати свій виш. І не бути за це покараним під час сесії. Ця проста формула спала мені на думку після нещодавнього скандалу в одному з відомих українських університетів. Стався він через студентку, яка відправила інформаційний запит до свого універу. Ій хотілося знати про вартість скульптур, встановлених на кампусі. Згідно з українським законодавством, право надсилати інформаційні запити належить кожному з нас. Але, виявляється, що студенти в коло цих осіб не входять. Ректор того вишу на позачергових зборах якраз і заявив, що такого робити не слід і якби в іншому внз студентка таке утнула, її б точно вигнали… Після цієї історії усі, звісно, накинулися на бідолаху-ректора і сам виш, який за такого підходу має готувати не журналістів, а продажних писак, що вміють догоджати тому, кому треба. Тим не менш, цей ректор і цей виш не є чимось екстраординарним в нашій країні. І в моєму універі було саме так. За «правду», яка якимось дивом пролізла у студентську газету, добряче давали на горіхи: і тим, хто писав, і тим, хто це допустив. Тобто критикувати виставу у місцевому театрі студентам можна, навіть на місцеву і центральну владу замахнутися — це ОК. А от про рідний виш/факультет/кафедру — тільки «джинсу» про те, що все добре. Але звідки це? Чому наші українські виші так бояться дізнатися думку своїх студентів? Це ж всього-на-всього студенти, не міністри освіти, не експерти з акредитації. Студенти, як вчить нас сучасна педагогіка, «споживачі освітніх послуг». І це нормально — знати, що споживач думає про твій продукт. Однак, думаю, що слова Закону про вищу щодо того, що студент — це не об‘єкт, а суб‘єкт навчального процесу, який має право голосу, дуже довго лишатимуться просто словами. Ламати систему не готові ані викладачі, ані студенти. Особисто я за більш ніж десять років своєї викладацької роботи багато разів була свідком того, як «били» за «правду». І скажу відверто: нічого із тим зробити не змогла. Коли я тільки починала працювати, мені дали безцінну пораду: за будь-якої нагоди «радитися» із начальством. У моїй практиці саме вміння наполегливо «радитися» було основним критерієм професіоналізму. А от вміння відстоювати правду швидше оцінювалося як невідповідність займаній посаді. Тому я ставлю собі й інше запитання: а якщо не можна одночасно вчитися журналістиці і вчитися писати правду, може, краще взагалі не вчитися і не вчити такій журналістиці? |
