Найстрашніший спогад мого дитинства — це приміська електричка «Гребінка — Ромодан». Ми їдемо у ній із дідом. На станції дід зайшов на «точку», де йому налили стопку чи й декілька. І йому зараз добре. Він спить. А довкола — і в електричці, і поза нею — темно. Час від часу динамік скрегоче: то оголошують чергову станцію. Але розібрати щось у тому скреготанні можуть тільки зомбі. І вони розбирають: встають з місць і виходять у темряву. Мабуть, їсти чиїсь мізки. Лишенько, шо ж дєлать, думаю я. Де ми, а щоб же вас усіх порозривало у всій вашій смердючій і бридкій залізниці. Треба будити діда, але ж він розсердиться, якщо ми ще не доїхали. Проте він буде геть не в собі, якщо я пропустила нашу станцію. У кінці вагону починає блимати самотній ліхтар, заплилий, ніби око побитого троля. З ока скапує вода. Біля ока літають мухи. Динамік відхаркує якусь нову назву. Зомбі встають і виходять. На їхні місця приходять нові. Дивно, що вони й досі не помітили нас із дідом… Роки минули, дідова точка на станції нещодавно закрилася. З'явилися навіть нові електрички. Але зомбі разом із тролями лишилися. І якщо цим друзякам давати нові речі, вони все одно підлаштують їх під себе. Проте при цьому ж ніхто не має здогадуватися, що зомбі з тролями — посеред нас. Що вони давно захопили усі наші стратегічні об'єкти й тільки чекають на відповідний знак, аби почати навалу. Саме тому вони продовжують удавати, що вони — геть нормальні. Тому в динаміках електричок досі лунають уривки команд якихось загадкових і хижих потойбічних істот. Але ж яка це має бути підстава: роками говорити щось у мікрофон і знати, що ніхто тебе не розуміє. Лихо, для чого ж тоді мікрофон і динаміки? Табло у трамваях і тролейбусах, які ніколи не показують правильну зупинку? Здавалося б, це так просто — повиймати з динаміків усі ці гнізда та кокони, завдяки чому ми б усі точно розуміли, де ми і що з нами відбувається. Проте ще з дитинства я знаю, що електричка — це ізольований від цивілізованого світу простір безвладдя і безправ'я. В електричці, як часом і в нашій країні, просто не працюють ніякі закони. «За що я люблю цю країну, то це за те, що тут можна все! Та тут можна гори звернути! « — розповідав мені нещодавно один пасажир, коли я в тій самій електричці їхала до вузлової станції, аби пересісти на потяг до Одеси. Я не стала із ним сперечатися і навіть не скористалася його запрошенням пити шампанське у генделику поряд зі станцією. Я не знаю, що потрібно, аби можна було не все, аби все, що нам дістається, працювало у наших руках, як слід. Бо тепер я теж зомбі, я пристосувалася до життя у світі обірваних комунікацій і змішаних із брудом законів. Я вже майже не пам'ятаю переляканої дівчини, яка зависла між часом та простором і не знає жодного заклинання, аби врятувати себе і свого веселого сплячого діда. |