Про інфантилізм та відсутність самоідентифікації, або Чому ми не вміємо жити краще

Якщо б мене спитали — як ти можеш охарактеризувати сучасних українців, я би назвала ці два слова.

Це — дійсно проблема.

Якщо людина в 32 рочки біжить ультра-марафон в складних умовах, до того не пройшовши медогляд та не отримавши будь-якого медстрахування та при цьому підписує папірці організаторів про свою відповідальність, а потім сходить з дистанції за 10 км до фінішу та помирає — це інфантилізм. Або організатори змагань, які щиро сподіваються, що «нічого страшного» без медогляду не буде — головне взяти з учасників внески, а потім… хай бігають як вміють.

Інфантилізм розповсюджуються у всьому: президент, який мріє захворіти короною та потім оголошую хворою свою дружину та так хоче просочитися між крапельками, люди, які не понять маски під час епідемії та не вірять в пандемію, жіночки, які спочатку ковтають жменями протизаплідні та бігають на аборти, а потім щиро хочуть завагітніти, люди, які вибирають тупенький квартал та сватів замість National Geographic… і цей перелік може бути безкінечним.

З самоідентифікацією ще складніше. Якщо доросла людина ідентифікує себе як «просто одесит» чи «честний советский человек — ми же вирослиа великой пабедой, мову вчити не буду — не «царское ето дело» и так все сойдет».
Вони, звісно, вже не кажуть «Укра в одной стране», діагноз зрозумілий: голова у піску, «хочу жити у минулому та пишатися радянськими «успіхами» т їна — нема такої країни на карті», але таємно мріють про Лукашенко за кермом «их страни» та разочаровуються у Зеленському — бо він такий же інфантил, як вони самі. А інфантили люблять дорослих та сильних. Та розуміють єдину мову — мову сили.

Я не прошу ставати перед дзеркалом та питати себе: а хто я? Чому живу в живу в Україні та що зробив для неї, щоб вона стала сильніше, привабливіше та красивіше?

Бо дорослішання починається з того, що ти вмієш робити та робиш для світу, а не світ для тебе. Забуваючи дитячі образи. Ти маєш робити цю країну краще. Тоді все буде.