Після вчорашнього ракетного обстрілу Одеси в мене питають друзі з усього світу: «навіщо?» Навіщо росіянам обстрілювати наші кладовища? Навіщо стріляти високоточними ракетами по житлових будинках? Я не маю на це відповіді, проте згадую події, що бути в нашому місті сім років тому. * * * Тоді, у 2015-му, невеличка групка людей влаштовувала вибухи в будинках і на вулицях Одеси. Одного разу ці терористи намагалися підірвати офіс одеського «Правого сектору», що у дворі на Коблевській вулиці. Все, що вони мали зробити — виготовити вдома бомбу, обладнати її часовим механізмом (з китайського будильника) та покласти цю пекельну машинку біля дверей чи біля вікна того офісу. Промахнутися тут дуже важко, проте вони це зробили. Перший вибух пролунав 10 лютого на Коблевській, 42. Після того Одеса довго питала: «навіщо?» Навіщо підірвали будинок, на третьому поверсі якого колись давно мешкав відомий у місті поет і лікар, а зараз — його син, відеорежисер? Але насправді — терористи того разу промахнулися. Потім був ще один вибух — 5 березня вони підклали бомбу у сусідньому будинку на Коблевській, 40. І промахнулися вдруге. Офіс «Правого сектору» був у сусідньому під'їзді, в 30 метрах, позначений червоно-чорним прапором. Від вибуху він не постраждав. Цей другий вибух був дуже потужним. Рознесло приміщення та офісу благодійної організації та хостелу. Пошкодило десяток автівок. Зламало балку перекриття в будинку, вибило вікна в усіх квартирах. В підірваних приміщеннях були люди, проте від вибуху дивом не постраждав ніхто. Дивом, так. І взагалі, у 2014-2015 роках в Одесі було приблизно 50 таких терактів, і загинула лише одна людина — бомба здетонувала у неї в сумці. * * * На жаль, вчора в Одесі знов загинули люди. Серед них — моя колега, її мати, її тримісячна донька. Це дуже, дуже прикро і боляче. Вічна їм пам'ять, співчуття близьким. Проте вчора було й невеличке диво: головна частина ракети, в якій було кілька сотень кілограмів вибухівки, яка могла рознести цей багатоквартирний будинок вщент, не спрацювала і застрягла всередині. * * * Є такі речі, справжню цінність яких не усвідомлюєш. Наприклад, власне здоров’я, або навіть можливість рухатися чи жити без ліків. Або взагалі жити. Справжню цінність певних речей починаєш розуміти, коли їх позбавляєшся. Або коли хтось вперто намагається тебе їх позбавити. * * * Позбавити Україну армії — це була перша мета загарбника. Вони назвали це »демілітаризація». Друга мета — позбавити нас мови. Вони називають це «денацифікація», і просто зараз роблять на захоплених українських землях. А вчора і сьогодні вони позбавляють нас нашої Віри. Я зараз не про храми, які вони руйнують, хоча це теж важливо. І не про кошики з яєчками, які цієї Пасхи не донесли українці до тих храмів. Я про інше. Сьогодні, у день святого Воскресіння, мені дуже сумно читати дописи моїх одеських френдів — про це, що після вчорашнього обстрілу Одеси, після смерті дорослих і тримісячної дитини, вони зневірили і засумнівалися у силі, доброті та милості Божої. Дехто навіть пише: мовляв, не вірить більше у Бога, тому що він не з’явив нам дива. Вірю лише в автомат у власних руках та набої до нього. Автомат — це аж ніяк не замінник Бога. Це лише знаряддя, яким Він робить свої дива людськими руками, руками тих, хто вірить в Нього. * * * Десять років тому, під час президентства Януковича, я запитав Преосвященнішого кардинала Любомира Гузара: невже насправді вся влада на землі від Бога? Тоді я отримав відповідь, яка змінила моє ставлення до світу навколо: «Не лише влада — все на світі від Бога. Або з Божого благословіння, або з Божого допущення. Але що таке «допущення»? Ні, це не дозвіл вчиняти якійсь непотрібства. Це надання Творцем людині, своєму створінню, можливості самостійно існувати і діяти — так, як вона усвідомлює виконання Божої волі». За десять років, що пролетіли з того часу, відбулися безліч подій, а український народ пройшов і продовжує проходити через тяжкі випробування. І за всі ці роки я мав безліч нагод, щоб впевнитися: Бог любить нас, любить Україну і любить Одесу. Зберегти зараз Віру — це ще одне випробування для нас. Так, це дуже тяжко, але через те ми теж маємо пройти. Нам є що втрачати, ми повинні її зберегти — так само, як нашу армію, нашу мову та нашу Україну. * * * Тоді, в 2015 році, третього вибуху на Коблевській не сталося. Українські спецслужби затримали терористів, і цей жах припинився. До речі, тоді в одного з затриманих вилучили щоденник, в якому він детально описував свої криваві вчинки та збочені думки та емоції. Дуже сподіваюся, що невдовзі так само все закінчиться і зараз. Тому що — Христос Воскрес!
|