Реєстрація партії відбулася на тлі політичних заворушень, що почалися у грудні 2011 року та тривали до кінця березня 2012 року, коли Москва була охоплена масовими мітингами.
Ці протести значною мірою були інспіровані адміністрацією президента Дмитра Медведєва. Ключовими фігурами, що стояли за організацією, були Владислав Сурков і Гліб Павловський, які зробили ставку на другий термін Медведєва.
Будь-який масштабний процес потребує організуючого та спрямовуючого центру, і цей не став винятком. У вересні 2011 року, на тлі подій у Лівії, на з’їзді «Єдиної Росії» було оголошено про майбутню рокіровку — Володимир Путін мав знову зайняти пост президента, а Дмитро Медведєв перейти на посаду прем’єр-міністра.
Ця заява була сприйнята оточенням Медведєва як виклик, з яким, як їм здавалося, ще можна було боротися.
Їхній план полягав у тому, щоб спровокувати масові протести після сфальсифікованих виборів до Держдуми 5 грудня 2011 року з метою домогтися відставки Путіна. Ставка робилася на те, що Путін не витримає, і влада залишиться у Медведєва.
Однак Путіну вдалося консолідувати лояльну частину центральних і регіональних еліт, що призвело до поступового згортання протестної активності. Як «втішний приз» учасникам протестів було спрощено процес реєстрації нових партій.
До кінця 2013 року в Росії інерційно тривала лібералізація. Проходили мітинги, в Москві відбулися конкурентні вибори мера, де Олексію Навальному вдалося скласти серйозну конкуренцію Сергію Собяніну.
У грудні 2013 року було помилувано Михайла Ходорковського. В Єкатеринбурзі мером було обрано опозиціонера Євгена Ройзмана, а в Ярославлі — Євгена Урлашова.
Навіть так званий «закон Діми Яковлєва», що забороняв усиновлення російських дітей американцями, вдалося тимчасово загальмувати за допомогою «італійського страйку». У ті роки в опозиції до Путіна виступали окремі депутати від КПРФ і «Справедливої Росії», зокрема Ілля Пономарьов, який згодом став єдиним депутатом, що проголосував проти анексії Криму.
Після анексії Криму політична динаміка в Росії змінилася. Ця подія серйозно порушила баланс сил у російській еліті й дала Путіну карт-бланш на згортання навіть тих обмежених поступок, які були зроблені внаслідок протестів.
Символами нового етапу стали вбивство Бориса Нємцова, отруєння й смерть Олексія Навального, замахи на Володимира Кара-Мурзу, ув’язнення Євгена Урлашова, усунення з посади Євгена Ройзмана та закриття радіостанції «Ехо Москви». Усі досягнення останнього року президентства Медведєва було зведено нанівець.
Ліквідація партії «Громадянська ініціатива» — це черговий крок російського режиму у бік диктатури. Символічно, що це збіглося із затриманням і поміщенням під домашній арешт опозиційного політика Льва Шлосберга, представника партії «Яблуко».
Логіка подій підказує, що й дні цієї партії полічені. При цьому партія «Громадянська ініціатива» не становила серйозної загрози владі — її лідер Андрій Нечаєв, колишній міністр економіки в уряді Єгора Гайдара, залишався в межах системної опозиції.
Яке значення це має для України? Оскільки ми перебуваємо у стані війни з Росією, надзвичайно важливо об’єктивно розуміти внутрішні процеси в сусідній країні й прогнозувати її подальший розвиток.
Ілюзії про те, що смерть Путіна принесе мир і демократію, не витримують критики. Російська політична система давно сформована, і відхід однієї людини не змінить її сутності.
Навіть після можливої зупинки вогню Україна повинна готуватися до життя поруч з тією Росією, яка є — а не з тією, яку хотілося б бачити.
Велике значення матиме і розвиток ситуації на Близькому Сході. Усередині Росії існує потужна мусульманська громада, налаштована проти Ізраїлю, і російська влада, ймовірно, враховуватиме її очікування, надаючи підтримку Ірану.
Крім того, не варто забувати про давню лінію російської зовнішньої політики, яка бере початок з часів, коли МЗС очолював Євген Примаков. Ця лінія передбачає активну присутність Росії на Близькому Сході, особливо в конфліктах, де можна зміцнити образ глобальної держави. |
