Я пишу цей текст не для прихильників «Європейської Солідарності» і Петра Порошенка. Я пишу його для всіх, хто любить Україну і не бажає її знищення чи перетворення на російський сателіт. Україна протистоїть російській агресії вже одинадцятий рік, з них три роки – триває повномасштабна війна. Ми воюємо не тільки за територію, а за саму суть та вектор розвитку нашої держави: чи залишиться вона вільною, демократичною, європейською. У демократичних країнах влада і опозиція балансують одна одну. Системна опозиція – це запобіжник від узурпації влади, основа політичної рівноваги та голос тих, хто не згоден із владою. Вона контролює уряд, вимагає відповідальності, пропонує альтернативні рішення. Без опозиції влада стає неконтрольованою, а суспільство – беззахисним перед авторитаризмом. На відміну від росії чи білорусі, де свободи слова та реальної політичної конкуренції не існує, де всі опозиційні діячі мають три дороги — в’язниця, еміграція, смерть, де десятиліттями влада зосереджена в одних руках, в Україні – не так. За часи незалежності ми неодноразово доводили, що Україна – не росія. У нас є політична конкуренція, свобода слова, право на вибір, змінність влади. Під час Революції Гідності українці повстали проти узурпації влади та проросійського курсу, і деякі з них за збереження України заплатили власним життям. Проросійський режим було повалено, але росія відповіла анексією Криму та окупацією частини Донбасу, розпочавши збройну агресію проти України. Володимир Зеленський був обраний Президентом України в 2019 році більшістю голосів на демократичних прозорих виборах, результати яких ніхто не ставить під сумнів. Його попередник Петро Порошенко передав владу так, як це роблять у цивілізованих країнах. І очолив опозиційну партію. 24 лютого 2022 року, після початку повномасштабного російського вторгнення Володимир Зеленський отримав рекордний рівень довіри. Йдеться не про підтримку особисто Зеленського як політика, це довіра в першу чергу до інституції Президента України та Верховного головнокомандувача. В умовах великої війни Зеленський мав би стати Президентом всіх українців, які хочуть Перемоги, незалежно від того, хто за кого голосував раніше, чи які політичні погляди має. Так, воєнний стан апріорі звужує громадянські права і, зокрема, права опозиції. Ми віддаємо частину громадянських прав і свобод в обмін на безпеку, так це працює. Це – необхідність для збереження контрольованості в умовах оборони країни. Також воєнний стан унеможливлює проведення чесних демократичних виборів, бо неможливо провести справжні вибори під ракетними обстрілами і неможливо зробити їх прозорими та доступними для всіх громадян. Так, чергові президентські вибори в Україні мали би відбутися 31 березня 2024 року. Саме тоді росія почала качати тему «нелегітимності» президента Зеленського, і саме тоді українська опозиція в один голос заявила: українська влада легітимна, бо обрана на чесних виборах, нелегітимний – путін. Склалася унікальна для України ситуація, коли президент отримав цей надзвичайний владний мандат воєнного часу: його термін повноважень вичерпано, але він зберігає легітимність. Чому? Це свого роду суспільний договір: ми зберігаємо стабільність демократично обраної влади задля стійкості держави, а влада використовує цей час для продовження оборони. Певний час цей баланс загалом зберігався. Були обмеження свободи слова, які важко пояснити національною безпекою, але опозиція в цілому мала можливість працювати і виконувати свої функції. 13 лютого 2025 року Володимир Зеленський підписав указ про персональні санкції проти громадянина України, п’ятого президента та лідера опозиції Петра Порошенка. Я не маю ілюзій. Порошенко – не найпопулярніший політик в Україні, і багато хто його не любить. Але він є очільником системної партійної опозиційної структури. Давайте говорити не про конкретне прізвище, а про ситуацію як таку. Санкції проти громадянина України, який перебуває в Україні, який доступний для української судової системи — це правовий нонсенс, який суперечить і Конституції України, і європейським стандартам демократії. Санкційні механізми Ради національної безпеки та оборони, які згідно норм закону призначені для боротьби проти іноземних агентів та терористів, фактично були використані владою для зведення політичних рахунків. Надзвичайний мандат Президента і Верховного головнокомандувача був використаний не для гуртування суспільства навколо відсічі агресору, а для протилежної мети — позасудової розправи з опонентом, яка: а) створює внутрішню дестабілізацію, яку залюбки використає російська пропаганда в гібридній війні; б) ставить під загрозу міжнародну довіру до України як до демократичної країни; в) віддаляє нас від демократичної системи і наближає до диктатури. Чи зупиниться влада на Порошенку? Чи це знаковий прецедент, після якого може продовжитися переслідування інших громадян, не згодних з владою? Свобода і демократія – це не даність, це результат боротьби і кропіткої роботи. Ми не маємо права сприймати свободу, як належне. Ми не маємо права ігнорувати ризик втратити демократію. Разом українське суспільство може подолати зовнішні загрози, продовжувати опір російській агресії і об'єднувати союзників для нашої перемоги. Але розколоті ми слабші, набагато слабші, і нам буде як нації значно важче протистояти агресору. Найстрашніше — не помітити той момент, коли межу пройдено. І головне не прокинутися одного ранку з усвідомленням, що ми вже втратили те, заради чого так довго боролися. Правила |
