Одразу важливо зазначити, що monobank — це IT-проєкт, який працює на базі Універсал Банку Сергія Тігіпка, а сам Гороховський, як і Тігіпко, у різний час керували ПриватБанком.
Для тих, хто не в курсі, нагадаю, що все почалося на початку тижня, коли, як то кажуть, «Остапа понесло». Олег Гороховський опублікував у себе скриншот відеоверифікації клієнтки, рахунок якої був заблокований через те, що за її спиною ідентифікували російський прапор.
Згодом виявилося, що з високою ймовірністю це був прапор Словенії. Замість хвилі загального схвалення на голову Гороховського вилився хейт за те, що він не лише опублікував персональні дані клієнтки, а й звинуватив її в колабораціонізмі, при тому що її батько воює в ЗСУ, а сама вона сиділа на тлі прапора Словенії.
Крім цього, Гороховський завдав їй особистої образи, заявивши, що в неї немите волосся. По суті, Гороховський забув головне правило бізнесу — минулі результати не обов’язково гарантують майбутні.
Якщо раніше ура-патріотична риторика була в моді, то через чотири роки російської агресії більшість сприймає її як пропагандистську, і вона почала викликати відторгнення. Адже лідери громадської думки не пишуть про реальні проблеми — вони намагаються виїхати на патріотичній риториці, критикуючи оточення, але тільки не український уряд.
Дружина Цезаря і сам Цезар поза підозрою. Усі чотири роки війни Гороховський намагався бути в центрі уваги. Завдяки активній взаємодії з волонтерами та державою його банк істотно наростив клієнтську базу.
Зворотним боком стало й те, що Гороховського дедалі частіше почали пов’язувати з аферами навколо зборів і з елементами державної корупції. Хоча, справедливості заради, за всі чотири роки російської агресії monobank виконував усі свої зобов’язання перед клієнтами й справді запропонував суспільству новий рівень швидкого клієнтського сервісу.
Але громадська думка влаштована так, що репутація може змінюватися стрімко. Щоб відвернути увагу від Пласідо Домінго, достатньо просто голосно грюкнути дверима в концертному залі. Коли трапилася ця історія, всіх собак вирішили спустити саме на Гороховського, тому що він просто виявився зручною мішенню й потрапив під руку в момент суспільного роздратування.
Інша річ, що його поведінка відображає серйознішу проблему, пов’язану з «полюванням на відьом» в Україні, коли без рішення суду людей стигматизують як пособників колаборантів або закривають їм банківські рахунки. Ця кампанія, по суті, заохочується державою й активно розганяється частиною бізнес-спільноти, яка бачить у цьому інструмент підвищення власного соціального капіталу.
Це нагадує казино: одного разу зірвавши джекпот суспільного схвалення, тобі хочеться повторювати цей успіх знову і знову. Тим більше в епоху соціальних мереж, коли головним мірилом суспільного успіху стають лайки, репости й кількість підписників.
У такій системі координат набагато вигідніше голосно засуджувати й демонструвати свою «правильну позицію», ніж намагатися розбиратися в складних і неоднозначних ситуаціях. Крім того, психологічно набагато комфортніше бути частиною більшості.
Люди схильні приєднуватися до домінантної думки, тому що ніхто не хоче опинитися маргіналом або вигнанцем. У результаті суспільна дискусія дедалі частіше перетворюється на змагання з демонстрації лояльності, де емоційна реакція підміняє правові процедури й здоровий глузд.
Не менш важливим виглядає й інший аспект цієї історії. Сам по собі підхід, за якого керівник цифрового банку може легко отримати доступ до персональних даних клієнта й використовувати їх у публічній комунікації, видається вкрай проблематичним.
Якщо така практика справді існує, то виникає серйозне питання довіри до банківської системи загалом. Банківська таємниця й захист персональних даних — це фундамент довіри між клієнтом і фінансовою інституцією.
Цілком можливо, що це не поодинокий випадок і не єдиний банк, який так фривольно поводиться з персональними даними клієнтів. Якщо така практика стане нормою, це може підірвати довіру не лише до окремих банків, а й до фінансової системи загалом.
З огляду на близькість Гороховського до влади, цілком імовірно, що цей скандал спробують поступово зам’яти. Крім того, monobank сьогодні відіграє важливу роль в інфраструктурі волонтерського руху: через нього проходить значна частина зборів на потреби армії та гуманітарні проєкти.
Його серйозна дискредитація могла б поставити під сумнів саму систему онлайн-зборів, а в умовах війни це неминуче зачепило б увесь волонтерський рух.
Саме тому ця історія, найімовірніше, буде поступово витіснена з інформаційного порядку денного. Однак питання, які вона порушила, — про межі публічної відповідальності бізнесу, про захист персональних даних і про те, де проходить межа між громадянською позицією та цифровим цькуванням, — нікуди не зникнуть. |
