«Писати – це ніщо інше, як прикрашати, прибріхуючи. Такі собі хитрощі дорослих». Справді цікава думка Еріка-Емманюеля Шмітта, висловлена дитиною у його творі, як привид переслідує судові рішення. Тут слід зробити застереження, що судді точно так не думають. Натомість те, що ми можемо побачити в інтернеті та у висловлюваннях деяких активних громадян, показують саме таку картину. Можливо щоб не потрапити у цю дитячу пастку, потрібно намагатись завжди писати правду. А прикрашаючи (що доречи є об’єктивний розумовий процес, бо неможливо намалювати картину не переробивши сюжет у своїй свідомості) слідувати вічному людському правилу – не нашкодь. Майже рік минув з часу публікації першої частини статті. Як би не хотілось займатись публіцистичної діяльністю, але робота вимагає дещо більшої уваги ніж здається зі сторони. Думки і ідеї, щодо цієї публікації вже давно дозріли, тому і публікую другу частину компендіуму міркувань. Окрім того, «видовище людських страждань» пробуджує поряд зі співчуттям, бажання знайти засіб, що може зцілити їх. Тому продовжуємо дослідження.
Вкрай важко зрозуміти людину, коли вона спілкується з тобою мовою, яку ти не розумієш. Це можливо лише частково і мінімально за допомогою звичайної невербальної комунікації. Так само відбувається і з судовими рішеннями, коли їх пишуть юристи для не юристів. Мова вирішує все. Складні юридичні конструкції, які придумані видатними юристами та в подальшому вдосконалені просто юристами, перетворились на «форму повного туману», або як казав Іван Франко «туман вісімнадцятий», себто безпросвітний туман. Що є будь-яка юридична справа, що є будь-яке кримінальне провадження? Це події життя, які створені людьми серед людей. А хто є суддя? Це майже історик, який серед різних джерел інформації намагається встановити істинність подій, що мали місце в минулому. Різниця лише в тому, що історик не зобов’язаний надавати жодної оцінки таким фактам і тим більше не прикрашати встановлені події, за власним вподобанням певними формами закону і їх тлумаченням. У даному випадку історія це – дослідження подій життя у динаміці, яка дає нам досвід, на який спирається наше знання. А оскільки «на нас лежить рука природи», історія людська тільки тоді може стати зрозумілою, коли ми звʼяжемо її з історією і явищами матеріального світу у зрозумілій для адресата формі. Саме цим зв’язком може бути література. Література, яка єдина є ключом до інтелектуального розвитку, здатна змінити не тільки нас самих, але і навколишній світ. Література – це не тільки корисний і необхідний запас слів, це перш за все думки, образи і ідеї. Окрім того, література здатна навчити людину правильному писанню, стилю, витонченості оповідання, розвитку як не дивно сюжету події, створення правдоподібних образів та головне вміння говорити правду. Все це навички, які не соромно розвивати в собі незалежно від стажу судової роботи і віку. Навіть погані книжки, здатні навчити людину, наприклад тому, що не потрібно робити. А тому, якщо ми бажаємо навчитись писати, треба навчитись читати. Думати, що форма рішення, яка була притаманна десятки років тому тоталітарному суспільному ладу, зараз відповідає всім вимогам суспільства, — мені здається ключовою та вирішальною помилкою будь-якої влади. Навіть на фоні цієї війни можливо зрозуміти, що правда далеко не сильна частина радянської влади (в тому числі судової). Оскільки покоління змінюються, відносини трансформуються, а суспільство розширює горизонти своїх поглядів, суди, як частина такого суспільства повинні завоювати свою частину довіри, яка б дозволила їм відправляти правосуддя. Тобто як правильно сказав Його Честь Макс Баррет, суддя Верховного Суду Ірландії, з яким мені довелось спілкуватись і навіть бути спільними доповідачами у лекції «Про судові рішення»: «….судам необхідно легітимізувати себе в якості арбітрів у суперечках». Це дозволить не тільки змінити підходи до судового рішення, як до засобу судової влади. Це фактично призведе до зміни принципів у побудові самої системи правосуддя. Тепер, коли суспільство змінюється завдяки не тільки технологіям, але й відкритості у спілкуванні, не можна сховати підходи у будуванні юридичних концепцій рішення, на основі так званого «живого права», тобто системи конкретних правовідносин, поведінки людей у сфері права. Якщо мистецтво судочинства по суті є ніщо, інше ніж мистецтво користуватися доказами, щонайменше так казав англійський філософ і правознавець Джеремі Бентам, то юридичне пізнання – це мистецтво мислити та реалізовувати задумане. Пізнання подій, що стали предметом судового розгляду завжди пов’язано з особистістю кожного судді, невід’ємною частиною якого є освіченість і власне світосприйняття. А на освіту як відомо впливає багато чинників. Це і правильні вчителя, розумна подача матеріалу, зацікавленість в передачі думок, навколишнє середовище, дотепні батьки та ще багато загальних та індивідуальних факторів. Однак мабуть питому вагу відіграє власна праця, власне вдосконалення, власне самонавчання, яке не можливо без книжок. На власному прикладі у вихованні дітей, можу стверджувати, що без читання, я наче не можу донести дитині деякі думки про різні речі у житті. Натомість коли зорієнтую дитину образами, алегоріями одразу в неї виникають зацікавлені питання. Задля знаходження відповідей, пропоную дитині прочитати ту чи іншу книжку, яка допоможе знайти відповіді на її питання. Лише після цього я поясню свої думки у відповіді. Світ літератури робить нас більш людяними, більш зрозумілими для суспільства. І хоча ми теж є частиною суспільства, останні роки показують, що певні недомовленості між судом і людьми існують. Відсторонена мова рішень очевидно сприяє продовженню розбіжностей між судовою владою та громадою. Навпаки прості слова і зрозумілі вирази дають можливість описати юридичний фактаж людською мовою. Ми у такий спосіб наче запрошуємо адресата зазирнути до подій життя, що сталися, пропонуючи відчути те, що відчули і побачили самі. Це сприяє розумінню не тільки нашого висновку, а перш за все процедури нашого аналізу і синтезу. Читаючи літературу ми вивчаємо думки інших. Це в свою чергу надихає на власні роздуми та в подальшому на формування суджень з тих чи інших питань. Ми ніколи не зможемо збагатити судові рішення якісними думками якщо не будемо пізнавати нового. «…Якщо читати швидко і все підряд, хоча б трохи піску затримається в ситі». Юристи можуть заперечити, зазначивши, що достатньо знати право для того, щоб відповідати закону. Натомість на прикладі думки Георга Крістофа Ліхтенберга «…хто нічого не розуміє, крім хімії, той і її розуміє недостатньо», можливо алегорично зазначити що хто нічого не розуміє, крім права, той і право розуміє недостатньо. Історичні приклади найкраще пояснюють такий стан речей серед відомих науковців. Наприклад відомий хімік Дмитро Іванович Менделєєв із своїм допитливим розумом любив читати Шекспіра, Шиллера, Гете, Гюго, Байрона. Британський бактеріолог та імунолог Алморт Райт, в лабораторії якого працював та став знаменитим Александер Флемінг, більшого всього у світі полюбляв поезію. Він знав напам’ять майже всю біблію, майже всі твори Шекспіра, Мільтона, Данте, Гете, Браунінга, Вордсворта та Кіплінга. Відомо також, що Ейнштейн окрім наукової літератури захоплювався Сервантесом, Достоєвським, Кантом, Гете. Всі вони стверджували, що література займала в їх житті значне місце. Вона надихала та надавала ідеї, вона допомагала мислити і знаходити відповіді. Той самий Іммануїл Кант стверджував, що «Світ існує не для того, щоб ми його пізнавали, а для того, щоб ми виховували себе в ньому». Наука дає людині всезростаючу владу над зовнішнім світом, література допомагає їй упорядковувати світ внутрішній. І це насправді важливо, оскільки юристи все життя борються зі злом у повсякденному житті. Це в свою чергу перетворює їх на підозрілих і недовірливих людей, які самі в силу такої роботи становляться злими. Однак «будучи злим, виправляти зло в інших» не можливо. Це наче хворий на невиліковну хворобу лікар не змігши вилікувати себе, намагається вилікувати з такою самою хворобою іншого. Справжні думки беруться зовні, вони народжуються біля нас. Книги ж лише допомагають пізнати себе в цьому світі. Вони дають не тільки і не стільки сміливості, скільки надію на майбутнє, на те, що ми не будемо байдужими до інших. Індиферентними ми завжди встигнемо бути. Навпаки чуйними та співчутливими бути ніколи не багато. Думаю, що судді все більше усвідомлюють, що отримати правильну відповідь на юридичне запитання, перелічив норми закону – недостатньо. Ми можемо підтримувати та зміцнювати довіру суспільства до правової системи не лише надаючи формально правильно складені аркуші паперу, але й роблячи це людською мовою. Книжковий світ здатний допомогти з ідеями, які ми можемо втілити в житті у рішеннях. Стівен Кінг дуже влучно висловився про світ ідей в літературі: «Я памʼятаю почуття можливості цієї ідеї, ніби мене ввели у величезний будинок, повний зачинених дверей, і дозволили відкривати будь-які, які захочу. Дверей було більше, ніж може відчинити за своє життя одна людина». І справді ідей настільки багато і вони такі різноманітні, що кожне рішення, навіть зі схожих фактичних обставин, може бути індивідуально-особливим, що надає сторонам відчуття максимальної залученості до справи, а реалізацію їх прав не ефемерною, паперовою ілюзією. Література це і шлях до істини і до правди. Хоча «немає нічого важчого, ніж брати речі такими, якими вони є насправді» (Гете), література здатна впоратись з такими викликами. Ніколи не можеш знати, куди заведуть тебе роздуми про містера Джарвиса Лоррі або Джея Страйвера з їх позитивними та негативними якостями душі. Чи справді єпископ Мірієль є фігурою яка втілює у життя співчуття та милосердя? Та чи існують такі протагоністи серед нас? Але у будь-якому разі такий шлях є виправданий, хоча б тому, що не зашкодить. Всі ми з дитинства є уривки і шматочки художньої літератури. Треба лише пригадати дитячі казки та історії. Кажуть «правда буде завжди правдою до кінця, як би хто не хотів». Тоді можливо література буде тим шляхом, який краще за інші засоби здатна надати нам можливість описати її. Можливо переконливість – це і є правда. «…..А над усе — будь чесний сам з собою, І з цього випливе, як ніч із дня, Що ти ні з ким душею не покривиш….» (Шекспір). А правда це не те що ми уявляємо або хочемо уявити, це те, що є насправді без нашої уяви. Те що може існувати само по собі, а ми лише інструмент для її трансляції. Якщо слідувати звичайним принципам і правилам людини, додержуватись загальних принципів права задля захисту Верховенства права, правду буде казати «легко і приємно». І тоді не потрібно буде прикрашати або прибріхувати для того, щоб переконати не суспільство, а себе самого.
|
