Технології поділу українців на правильних і неправильних продовжують застосовувати в Україні

Депутат від партії «Слуга народу» Максим Бужанський засудив мера Івано-Франківська Руслана Марцинківа за те, що той висловив у фейсбуці співчуття з приводу смерті 99-річного керівника братства дивізійників «Галичина», почесного громадянина міста Івано-Франківська Михайло Мулика.

«Ровно в тот же день, когда Президент Украины выступает перед выжившими узниками Освенцима в Польше, мэр Ивано-Франковска провожает в последний путь почетного гражданина города, ветерана дивизии СС «Галичина». Не, друзья, так не получится. Или узники концлагерей, или заслуженные эсэсовцы, одно из двух, вместе никак. Пора определяться», — каже Бужанський.

Як представник Великої України і нащадок українців, які у часи Другої світової війни опинилися в Червоній армії хочу звернути увагу, ми в черговий раз бачимо, як заради розбрату в суспільстві використовують ветеранів тої війни.

Варто нагадати, що Україна в той час не мала своєї незалежної держави. Велика частина України знаходилася у складі СРСР і к 1941 року пережила 20 років терору та геноциду. Терор був такий, що батьки боялися розповідати своїм дітям про минуле, а особливо власних родичів – дідів і прадідів, якщо ті вміли давати собі раду і не були жебраками до радянської влади. Свідки тих часів чудово знають, той хто в 1941 ухилявся від служби в РККА ризикував далеко не своїм власним життя, а і життям своїх рідних. А багато неповнолітніх, які додавали у документах собі років щоб потрапити у армію, робили це заради того, щоб не померти від голоду у цивільному житті. Саме цим і пояснюється величезна кількість українців з УССР в Червоній армії.

Території ж України, які до 1939 року не були у складі радянського союзу, пережили лише два роки терору, і цього часу їм вистачило щоб зрозуміти що таке більшовизм, але в той же час не бути винищеними настільки, наскільки вся інша Східна, Центральна і Південна Україна. Крім того в Західній Україні радянській владі не вдалося так успішно провести мобілізацію, бо наступ Рейху був несподіваним і швидким. Проте НКВС встигла залишити тисячі замордованих трупів політв’язнів у тюрмах Галичини. І саме з почуття помсти та небажання допустити повторення таких трагедій місцеві чоловіки добровільно записували у збройні формування іншої імперії.

Українці не винні в тому, що долею випадку опинилися у різних арміях, на різних фронтах другої світової війни. Бо на жаль тоді Самостійної України не існувало на мапі Світу. І кожен українець, що воював тоді захищаючи своє життя, так, як йому тоді здавалося правильним, заслуговує на пошану. Бо кожен з них по своєму проявляв війскову доблесть.

Ніхто не має права сьогодні засуджувати ветеранів війни, в якій армії вони б не воювали. Бо Україна опинилася розділеною між двома імперіями, що з'ясовували між собою стосунки.

Сьогодні ж ми маємо свою незалежну Державу, і найбільшою цінністю для її успішного розвитку має бути єдність всіх громадян незалежно від місця проживання та того у яких арміях воювали їх діди та прадіди тоді, коли власної держави в них не було.