Цього тижня відбувся саміт НАТО, який увійде до новітньої історії України через свій доленосний характер та ту визначну роль, яку йому приписують різні експерти. Хоч деякі з них і називають його перехідним, закликаючи, затамувавши подих, чекати наступного саміту, який за планом має відбутися у Вашингтоні наступного року.
Треба віддати належне литовській владі, яка змогла створити відповідний супровід для саміту. Всюди було піднято українські прапори, відчувалася атмосфера урочистості, якою були охоплені представники української діаспори. Самі литовці на те, що відбувалося, реагували стримано, хоч, безумовно, багато хто з них у душі співчуває Україні. Але, повторюся, велику роль відіграє литовська влада, яка свідомо збільшує проукраїнські симпатії у своїх ЗМІ.
Балтійські уряди взагалі попереду всієї планети. На відміну від більшості європейських країн, вони охоче культивують проукраїнські настрої. Доказ цього не варто далеко шукати. Достатньо порівняти розмір проукраїнських мітингів у Відні та Вільнюсі. Як кажуть в Одесі, це «дві великі різниці», а також ще одне підтвердження відомої тези Гюстава Лебона – «хто володіє мистецтвом справляти враження на уяву натовпу, той і має мистецтво керувати ним». Балтійські еліти, як ніхто інший, розуміють ступінь загрози, що походить від держави-агресора росії, бо на те еліти і правлячі, що можуть піднятися вище і дивитися далі. А люди скрізь однакові. У їхньому житті держави дуже мало, тому вони не відчувають, що залежать від неї. Хоч насправді це велика ілюзія, адже без держави люди продовжували б залишатися некерованим натовпом. Будь-яка держава служить, з одного боку, подразником громадянського суспільства, з іншого – його фундаментом. Діалектика в суспільному розвитку.
Саміт НАТО підтвердив, що Джордж Орвелл мав рацію, коли в романі «Скотний двір» залишив знамениту фразу – «усі тварини рівні, але є рівніші». Політика побудована на подвійних стандартах. Завжди має рацію той, у кого більше прав. Формальна рівність для людей, як і між державами, – це уявна величина. Коли постало питання про вступ Швеції та Фінляндії до НАТО, рішення було ухвалено протягом дня. Чому? Просто тому, що Швеція та Фінляндія класово свої. Всупереч публічній риториці наша країна сприймається більшістю держав як terra incognita, бо хоч ми поділяємо західні цінності й легко приймаємо західний спосіб життя, але підсвідомо ми для колективного Заходу – досі «не повністю свої», навіть попри нашу героїчну боротьбу проти російських окупантів.
Балтійські держави, так само як і Україна, перебували у складі Радянського Союзу на правах республік, але у Вільнюс і Ригу ніхто не їздив із закликами не виходити із СРСР, як президент США Джордж Буш-старший, який закликав Україну з трибуни Верховної Ради залишитися у складі Союзу. Для Заходу балтійські держави завжди були тимчасово окупованими територіями у складі країни Рад і ставлення до них було іншим. Україна сприймалася як частина російської зони інтересів. Це цинічна правда. Виникають запитання: то що ж робити? чи потрібно здатися на милість переможця та зняти камінь з плечей північноатлантичного альянсу?
Ні. І ще раз ні. Україна має залізом та кров'ю вигризати своє місце в євроатлантичній політиці. Водночас вона має брати приклад з Туреччини, яка за 30 років з бідної країни перетворилася на багату країну зі своїми імперськими амбіціями, яка однаково успішно грає на п'яти геополітичних дошках. У міжнародній політиці слід бути сильними.
Хто платить, той замовляє музику. Нині м'яч на полі США та Німеччини. Як і п'ятнадцять років тому, вони блокують питання вступу України до НАТО. Отже, потрібно створити такі умови для німецького й американського капіталу, щоб він, зайшовши в Україну, тиснув би на свої уряди щодо інтеграції НАТО та ЄС. Західні еліти мислять не емоціями, а бухгалтерією, тому необхідно створити позитивне сальдо наших відносин та мотивувати ці еліти стати на бік України. Поки цього не сталося, вони і далі прикриватимуться п'ятою статтею як фіговим листком, аргументуючи небажання приймати Україну в НАТО побоюваннями третьої світової війни. Хоча було би бажання, а юридична форма, що влаштовує обидві сторони, знайшлася б. Наприклад, можна було б обмежити її дії лише неокупованими територіями.
Багато хто в дитинстві читав, напевно, книгу Леоніда Соловйова «Повість про Ходжу Насреддіна», де він описує, як той проходив повз натовп, що зібрався біля водоймища, в якому тонув лихвар. Всі кричали лихвареві: «Дай руку! », але лихвар і не думав цього робити, поки не підійшов Насреддін і крикнув: «На руку! » І лихвар простяг свою руку, щоб взятися за руку цього чоловіка. У нас часто не розуміють, що колективний Захід – це і є той самий лихвар, який не любить щось давати, бо він любить брати.
Щоб змусити колективний Захід діяти, необхідно апелювати не до ідеї про те, що Україна є форпостом на шляху кремлівських окупантів, треба пов'язувати Захід складною системою договорів, бенефіціяром яких виступить західний бізнес. Саме під цим кутом потрібно сприймати слова британського міністра Бена Воллеса, який заявив про те, що Україна, мабуть, вважає колективний Захід «Амазоном», з якого можна качати допомогу в необмеженій кількості. Якими б прикрими не були такі слова, це керівництво до дії. Необхідно припинити апелювати до доброго та світлого і посилити залежність провідних країн Заходу від України. У такому разі колективний Захід охоче захищатиме Україну і відчинить двері до НАТО. |
