Сьогодні перший День Незалежності України, який ми вже офіційно святкуємо під час Війни за Незалежність. Попри те, що від проголошення незалежності минуло вже 34 роки — з чим я всіх щиро вітаю! Але виникає питання: чому лише на 34-й рік існування держави і на 12-му році війни Україна нарешті назвала речі своїми іменами — визначила не тільки проти кого і чого ми боремось, а й за що? Новий закон про політику національної пам’яті починає системну культуру увіковічнення нашої боротьби. Тепер офіційно війна з 2014-го і до сьогоднішніх боїв — це не розрізнені епізоди, а єдина Війна за Незалежність України. Уперше на законодавчому рівні закріплено: героїзм і жертви сучасних воїнів мають таке ж місце в історії, як і подвиги борців попередніх поколінь. У цьому формулюванні — ключ до гуманітарного державотворення: ми отримали цілісну рамку, де сучасна війна є прямим продовженням попередньої боротьби за свободу і самовизначення українського народу. Збройні Сили України офіційно визнаються головним носієм і спадкоємцем цієї боротьби. Ця війна з 1991 р. була, можливо, неминучою — але відкладеною, доки Росія була зайнята локальними конфліктами на Кавказі й стабілізацією власного державного організму. Тож коли ця війна розпочалася, а Росія стала беззаперечним ворогом, важливо не лише назвати речі своїми іменами, а й офіційно закріпити: ми боремося не тільки «проти», а й «за» — за власну державність, за право самим визначати свою пам'ять, своїх героїв і символи. Саме це дає новий закон: він запускає системне упам’ятнення нашої боротьби, формує рамку, в якій сучасні ЗСУ стоять поруч із попередніми поколіннями борців за свободу. Так, у ньому є суперечливі моменти — нечіткі формулювання і надмірні повноваження для Інституту нацпам’яті можуть викликати недовіру. Але є й сильна сторона: це шанс упорядкувати гуманітарний простір так, щоб у ньому було місце і для офіційних героїв, і для місцевих святинь, які громада вважає своїми. І тут, для Одеси, головне завдання — зуміти захистити й зберегти своє, не віддаючи місто ні московським ракетам, ні надмірним фантазіям чиновників.
Ризики для одеських пам’ятокПопри ці відчутно позитивні зрушення, які створюють усім українцям фундамент для спільного пантеону героїв від Закарпаття до Луганщини, чимало одеситів сьогодні відчувають себе між молотом московитів і ковадлом («)деколонізаторів(«). З одного боку — ракети й «руSSкій-мір», з іншого — суворі норми нової політики пам’яті — і то для одеситів, у яких можна насправді тільки повчитися нести свою історичну свідомість крізь віки. І природно виникає питання: а що ж цей закон несе нашим дорогим пам’яткам, які для міста давно стали більше ніж просто бронза чи камінь? У законі прямо сказано, що до напрямів політики пам’яті належить:
Тобто формально під ризик потрапляє будь-що, що можна трактувати як символ «імперської спадщини». Для Одеси під ризик потрапляють: 1. Пам’ятник Олександру Пушкіну
2. Пам’ятник Михайлу Воронцову
3. Пам’ятник Хосе де Рібасу (Дерибасу)
4. Потьомкінські сходи (пам’ятника як такого немає, але можуть «виникнути питання» у деколонізаторів)
5. Пам’ятник дюку де Рішельє
Наші культові постаті — Пушкін, Рішельє чи Дерибас — для одеситів давно стали своїми. Будь-яка спроба їх зачепити викличе суспільний спротив, навіть попри формальні ознаки «імперськості». Для міської свідомості одеситів вони не є втіленням не лише одеськості, а і європейськості міста: поету Пушкіну належать слова, що Одеса «более Европы, чем России», а Рішельє і Дерибас — це європейці, які знайшли безпечну гавань в Одесі, коли на більшій частині континенту вирували пожежі війн, революцій і радикальних рішень. Іронія долі в тому, що сьогоднішні українські деколонізатори можуть пред’явити претензії саме тим постатям, які свого часу тікали від деколонізаційної гільйотини Європи.
Ключова норма — верховенство міжнародного праваУ статті 3 закону чітко прописано: якщо міжнародний договір передбачає інші правила, ніж цей закон, діють норми міжнародного договору. Це ключове. Тобто пам’ятники й ансамблі, що охороняються ЮНЕСКО, не можна знести простим рішенням УІНП, ОВА чи міськради. Наприклад, пам’ятник Пушкіну на Приморському бульварі входить у зону історичного центру, який внесено до Списку світової спадщини — тож згідно нового закону він під міжнародним захистом.
Суперечливі сторінки історії — простір для дискусіїНа відміну від закону 2015 року про УПА, який вимагав лише «позитивного представлення» і фактично створював історичну цензуру, новий документ помітно м’якший. Він наближає правила до європейських (а точніше — центрально-східноєвропейських) стандартів: визнає свободу академічної дискусії й право на неупереджене дослідження. Для України це загалом крок до впорядкування гуманітарної політики — замість ідеологічних крайнощів.Сакральний простір навколо беззаперечних героїв ЗСУЗакон формує канон тих, чия роль для суспільства не викликає сумнівів. У центрі цього канону — сучасні Збройні Сили України, які вперше в історії на законодавчому рівні визнані спадкоємцями всіх попередніх поколінь борців за незалежність. Таким чином довкола ЗСУ створюється своєрідний «сакральний простір», який кшталтує ідентичність та пам’ять на покоління вперед.Пам’ять і поховання: від Бабиного Яру до ВолиніЗакон покладає на державу пряму відповідальність за пошук, упорядкування та утримання поховань жертв воєн і репресій. Це стосується і вже усталених місць пам’яті — як-от Бабин Яр, що має статус загальнонаціонального, відвідування якого у встановленому порядку зокрема включене до Державного Протоколу та Церемоніалу України, — і потенційних, як-от Волинь. Таким чином ми в перспективі простягаємо руку не лише власним громадянам — дуже різним, об’єднаним цінностями Свободи і Волі, — а і євреям (ізраїльтянам) і полякам, чиї національні трагедії нерозривно вплетені в українську землю.Висновок: «Не так страшний УІНП, як його малюють»Новий закон справді викликав критику — мовляв, це «інквізиція» в гуманітарній сфері. Але насправді він радше впорядковує правила гри: закріплює канон наших беззаперечних героїв, створює підстави для відповідального ставлення до поховань і дає змогу вести відкриту дискусію про складні сторінки минулого.Крізь увесь текст лейтмотивом проходить одна центральна фігура — воїн Збройних Сил України, герой усієї країни без поділів по Збручу чи Дніпру, без «східних» і «західних». Це важливо: уперше на рівні закону ЗСУ отримали статус об’єднавчого символу, спільного знаменника для всієї політичної нації.У порівнянні з польським IPN український УІНП залишається набагато м’якшим інструментом — ближчим радше до моделей Литви, Чехії чи Румунії, де подібні інститути займаються архівами, освітою та збереженням пам’яті, а не прокурорським тиском, як у Польщі (між іншим — державі з максимальними темпами розвитку у цілому ЄС).І для Одеси цей закон — не лише про ризик демонтажів, а й про можливість додати нові символи. Бо сильніше за знесені пам’ятники завжди працюють ті, які з’являються як знаки нової сакральної онтології.Правила |
