Вчора в Україну приїхав генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, який під час майбутнього саміту організації у Вільнюсі 11-12 липня офіційно залишить свою посаду. До речі, Президент Володимир Зеленський був офіційно запрошений до участі та вже підтвердив, що планує приїхати. Приїзд Столтенберга мав багато в чому протокольний характер. У системі НАТО генеральний секретар – це навіть не перший серед рівних, це один із технічних функціонерів, які здійснюють представництво цієї організації в зовнішньому світі. Через цей статус він суттєвообмежений у формулюваннях, бо будь-які слова, що він їх сказав, можуть бути інтерпретовані як позиція всього альянсу загалом. У черговий раз Україна не почула чіткої відповіді на запитання, коли наша країна приєднається до НАТО. На відміну від ситуації з інтеграцією до Європейського Союзу, від якого Україна формально набула статусу держави-кандидата, з боку представників НАТО ми чуємо дуже хитромудрі формулювання. Отже, Єнс Столтенберг під час свого візиту заявив про те, що »законне місце України в НАТО і через якийсь час це стане можливим завдяки підтримці НАТО». Це абстрактне формулювання, яке не може задовольнити нашу дипломатію, адже, по суті, воно дуже нагадує знаменитий Будапештський меморандум 1994 року, який так само настільки абстрактно гарантував Україні захист її територіальної цілісності, що, коли ми опинилися перед анексією Криму 2014 року, не знайшлося нікого, хто нас захистив би та приборкав амбіції Росії.
На дев'ятий рік війни офіційні особи НАТО продовжують ухилятися від конкретних політичних зобов'язань. Цікаво, що після відставки вони стають більш промовистими. Можна згадати попереднього главу НАТО Андерса фог Расмуссена, який деякий час тому в інтерв'ю Politico висловлював жаль про те, що 2008 року на відомому саміті в Бухаресті Україна не отримала плану дій щодо членства в НАТО (більше відомий як ПДЧ). Колишній прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон у своїх роздумах пішов ще далі й у нещодавній колонці The Washington Post безпосередньо звинуватив західних політиків, зокрема в малодушності й небажанні бути відвертими з Україною, що в кінцевому підсумку призвело до російської агресії.
Дивно, але, незважаючи на всі запевнення, що вони більше не бояться диктатора Володимира Путіна, західні політики продовжують діяти з огляду на Москву. Локальна агресія проти Грузії, гібридна війна проти Молдови, повномасштабна агресія проти України – всіх цих шалених російських авантюр виявилося замало, щоб навіяти західним політикам необхідність займати проактивну позицію, а не сидіти в кущах. Як тут не згадати великого одесита Ісака Бабеля, який писав у своєму знаменитому циклі »Одеських оповідань»: "Так от – забудьте на час, що на носі у вас окуляри, а в душі осінь. Перестаньте сваритись за вашим письмовим столом і заїкатися на людях. Уявіть собі на мить, що ви сваритесь на площах і заїкаєтись на папері».
Дивно, але, незважаючи на кількість глобальних викликів і криз, що помітно зростає, ми не бачимо появи на сцені великих політиків. Хоч подібні події в історії зазвичай піднімають на-гора саме політиків такої закваски, як писав Джек Лондон. Очевидно, це зворотний бік західних демократій. Не беручи до уваги свою стійкість, демократії дуже невпевнені в собі. Вони бояться приходу до влади сильних несистемних лідерів. Бо подібним політикам властиві різкі рухи.
Можна по-різному ставитися до ексцентричності Дональда Трампа, але основна претензія до нього з боку американського політичного істеблішменту була в його непередбачуваності. Саме тому Трампа виштовхнули зі сцени. Західні демократії бояться струсу, вони звикли до стабільного поступового розвитку без надривів, тому до влади стабільно приходять звичайні функціонери. Пасіонарних особистостей просто не підпускають. Філософія будь-якого функціонера, як і бюрократа, дуже проста – не розплескати. Інакше кажучи, якщо можна щось не робити, краще не робити.
Якщо подивитися на проблему інтеграції України в НАТО з цього погляду, то все стає очевидним. Інерція західної дипломатії дуже висока, і, незважаючи на військову підтримку України в боротьбі з російською агресією, західний світ не готовий просто так відмовитися від Росії та її інтересів, взявши на себе відповідальність щодо прийняття України в НАТО.
У цій ситуації єдине, що залишається Україні, – ламатися крізь стіну. І робити все, щоб схилити на свій бік західних політиків. Перемога над Росією відкриє перед нашою країною багато можливостей. Головне – розумно ними користуватися. 1991 року на нас впала незалежність. Фактично ми заплатили за неї дуже малу ціну. Це призвело до багатьох проблем, які зрештою послабили нас перед російською агресією. Навпаки, за останні два роки тисячі найкращих дітей Вітчизни віддали своє життя за свободу та територіальну цілісність України, і ми боргуємо перед цими людьми. Отже, ми мусимо досягти найголовнішого: зробити так, щоби більше не було війни. Це можливо лише за умов інтеграції до НАТО та Європейського Союзу. |