пс2

Наталія Стеблина / 8 мая 2020, 22:46

Якими можуть бути пам'ятники тим, хто воював


В дитинстві у мене ніколи не виникало емпатії до пам'ятників. Особливо — до радянських пам'ятників, присвячених Другій світовій.

Думаю, першопричиною є те, що кілька разів на рік нас, школярів, як безкоштовну робсилу виганяли на площу Слави — видлубувати траву з-під бетонних плит біля стелли, присвяченій 9 травня. Заняття, я вам скажу, не з приємних. Трава між тими плитами просто буяла і чіплялася корінням за засохлий чорнозем так міцно, що вдовбати її ножем було майже нереально. Тож, незважаючи на сподівання наших вчителів та місцевих чиновників, ніякого благоговіння перед героями минулих днів (а заодно і перед вчителями та чиновниками) ми не відчували.

Проте не тільки наш — місцевий — але й інші радянські пам'ятники війні мене не зачіпали. Як правило, вони здавалися мені якимись шаблонними, надміру пафосними і, так, тепер я можу вжити цей прикметник щодо пам'ятників, — бездушними.

Цього року я, мабуть, уперше відчула, що у пам'ятників війні може бути душа. Що вони можуть вражати. І викликати цілу низку різноманітних емоцій та думок. Ось як, наприклад, як ці монументи, які я побачила у Лондоні.

Аби мене не побили історики, відразу скажу, що цей пам'ятник — воїнам-артилеристам, що загинули у Першій світовій війні. Тим не менш, мені він видається дуже показовим, якщо говорити про традицію пам'яті про війну і про культуру її сприйняття.

Ви помічаєте різницю між середньостатистичним зображенням радянського солдата на пам'ятнику і цими королівськими артилеристами? Останні стоять у звичайних людських позах. Один он взагалі перед собою тримає шинель.Чи могло щось подібне спасти на думку середньостатистичному радянському скульптору?..

Ось ще два інших артилеристи.

фото: Вікіпедія

Цей пам'ятник — іншій війні та іншим воїнам. Не таким, до яких звикла більшість із нас — народжених в СРСР. Ці артилеристи не рвуться до бою, випнувши груди, зціпивши зуби й спопеляючи ворога поглядом.

Вони — звичайні люди. Такі, як усі ці перехожі довкола. Саме тому цим абсолютно далеким від мене британським артилеристам Першої світової мені набагато легше співпереживати.

Я розумію, що це просто втомлені, можливо, навіть зневірені солдати. Вони тільки що втратили товариша. І знають, що щомиті можуть опинитися на його місці.

Ось іще один пам'ятник, біля якого я також «зависла» надовго. Стоїть він прямо посеред магістралі між смугами руху.

Це пам'ятник жінкам Другої світової. І кожен сам додумує, чому на ньому — немає жінок, а тільки їхні звичайні, буденні для війни речі. Можливо, це жінки, які не повернулися з війни. А можливо, це просто їхнє воєнне, непарадне, у хвіст і в гриву «заюзане» вбрання, яке вони нарешті скинули, змінивши його на звичайний одяг мирної доби.

Ну, а тепер згадайте жінок на радянських пам'ятниках Другій світовій…

Ось іще один монумент. Просто плити, на які нанесені назви усіх битв Другої світової.

Назви найбільших битв складаються із назв менших. От і весь пам'ятник.

Ось іще один. І знову — ніяких героїчних поз. Просто сумні солдати, які стоять зовсім не за командою «струнко».

Це — зовсім інша культура пам'яті. Інше ставлення до полеглих. І, до речі, до героїзму.

Цілком імовірно, що і з-поміж сумних артилеристів, і з-поміж жінок, які (мені хочеться так вважати) нарешті побігли на танці, і з-поміж цих простих солдатів, які стоять на чатах, є герої. Просто скульптор не виставляє їхній героїзм напоказ, бо ця культура пам'яті не має комплексу неповноцінності.

За таких обставин війною і пам'яттю про неї набагато важче маніпулювати. Тут війна — не міф, який старанно підчищали протягом багатьох десятиліть. Це повноцінне життя: з героями і без.

Я хочу вірити, що за останні декілька років ми як країна стали трохи ближчими саме до такої культури пам'яті. Думаю, що рухаючись у цьому напрямку, ми врешті доб'ємося того, щоб ті, хто досі використовує Другу світову як зброю у новій, гібридній війні, врешті зазнали поразки.

 

 

 

 

  


Пост размещён сторонним пользователем нашего сайта. Мнение редакции может не совпадать с мнением пользователя



ᓚᘏᗢ ᓚᘏᗢ
За радянськими пам'ятниками стоїть пропаганда і зроблені всі вони по московському ГОСТу. Саме тому вони нам і не подобаються, бо це нав'язана ззовні нам культура.

До речі, дякую за публікацію українською мовою!
   Ответить    
dolento
dolento   страна по ip - od 10 мая 2020, 23:50     -3      
Шановний, не принижуйте українську мову, в Україні! Авторкі, подяка!
   Ответить    
Sam Fisher
Sam Fisher   страна по ip - od 11 мая 2020, 08:09     +7      
Авторці.
   Ответить    
ᓚᘏᗢ ᓚᘏᗢ
> Шановний, не принижуйте українську мову, в Україні!

Як казав ваш президент: дякую, дуже дякую…
   Ответить    
CROWN
CROWN   страна по ip - od 9 мая 2020, 23:12     +6      
да во времена СССР любили помпезность показуху.. чтобы выше шире больше и огромный… даже в селах  памятники погибшим в войне солдатам, не вернувшихся с войны или павшим при взятии конкретного населенного пункта, высоты, партизанам- все как по лекалу… много бетона мрамора высоты бронзы.. посмотрите Аллея славы и Памятник Неизвестному матросу и такое же тупое копирование на площади 10 апреля, который сразу прозвали «градусником» а монумент Мать Родина в Киеве явно копировали и соревновались с Волгоградским монументом подобного типа… зато кто был в Ленинграде на мемориале  умершим в Блокаде были весьма удивлены скажем так скромностью в понимании советской помпезности и показухи… поэтому и так легко народ и равнодушно относился к теме де- коммунизации и сносу памятников.. а любое противостояние типа Кернес и проспект Маршала Жукова-Харьков, как в Одессе начал эту тему мутить Труханов, и как вчера нардеп Шуфрич проснулся а давайте вернем статус законной Георгиевской ленточки.. просто этим протухлым, проворовавшимся политиканам нечем крыть, а чем? экономика ха-ха!!! уровень жизни?! — наверное у концлагере или ГУЛАГ было не хуже..чем они могут  похвастаться будучи в политике..ничем.. вот и крутят старую пластинку на патефоне (что впрочем делает Путин в России) обращает в прошлое свои взгляды и оправдывая свое никчемное и преступное существование во власти…то мова не та то мы братский нарид то с нами Сралин и Бог и убиенный нами же император с Лениным..не страна а скотный двор во всей красе как в России так и в Украине пока и к сожалению…
   Ответить    
Валерий Слюсаренко
Автор, Вы ловко пытаетесь манипулировать темой, основываясь лишь на нескольких памятниках. Есть примеры памятников советским солдатам, которые полностью соотвествуют этому тезису «Останні стоять у звичайних людських позах. Один он взагалі перед собою тримає шинель.» Так же как и обратных примеров, которые легко вписать в определение данное Вами «рвуться до бою, випнувши груди, зціпивши зуби й спопеляючи ворога поглядом». Оцените:
   Ответить    
Серое Котэ
Никакой манипуляции в статье нет, если учитывать контекст — на один нормальный памятник в совке приходились сотни и тысячи бетонных монстров, склепанных по заветам "дедушки Ленина" в целях "монументальной пропаганды", а не действительно для сохранения памяти. Понятно, что статья вызывает боль в нижней части  спины у совкоимперцев, но это их проблемы — адекватные люди поймут мысль авторки правильно…
   Ответить    
Василий Резнов
Манипуляция есть, потому что все вышеизложенное  чистой воды вкусовщина.
Во-первых: по-вашему, монументальный стиль плохой? Нет, почему же. Чем плох памятник «Родина-мать зовет»? Или монумент 28 панфиловцам? Они выполнены в монументальном стиле, огромные фигуры людей. Рассматривая с точки зрения вкусовщины, можно сказать, что в первом случае размер памятника может говорить о величие Родины, которая сражается с противником и зовет своих сыновей на битву с неприятелем. Во втором случае можно сказать, что размеры монумента показывают, что эти ребята  Люди с большой буквы, которые не сдавались, и сражались до последнего, зная, что за спиной их важная дорога, и самое главное  задержать врага на столько, на сколько можно, пусть ценой своих жизней.
Во-вторых, в так ненавистное вами советское время ставили не меньшее количество немонументальных памятников, если хотите  «без пафоса». Чего стоят только памятники матерям солдат.
Так вот моя мысль: не стоит свое мнение, в том числе вкусовые предпочтения в архитектуре, распространять как неполживую истину, невзначай приправляя все это политическим контекстом
   Ответить    
Валерий Слюсаренко
Опять же, это Вы так преподносите. Стоит посмотреть на это с другой стороны, что было желание увековечить в памяти событие, которое коснулось всех, но исполнение, Вам, не нравится, а не придумывать  шизу про «совок», «дедушка ленин»,  «монументальной пропаганды», « совкоимперцев»? Вы вешаете клише, а претендуете на европейское мышление даже не разобравшись в том, что автору намекаю на то, что не проведен детальный анализ для такого заявления: «Проте не тільки наш  місцевий  але й інші радянські пам'ятники» Здесь манипуляция через обобщение. Автор не видела все советские памятники, если утвержданиет про «якщо говорити про традицію пам'яті про війну і про культуру її сприйняття». Результаты войн в памятниках проявляют схожие черты, даже пример есть.
   Ответить    
Cедой
Cедой   страна по ip - od 11 мая 2020, 08:22     0      
Высказанное мнение «авторки» понятно, разделяю частично по впечатлявшим её ФОРМАМ фигур элементов памятника, а теперь
— по содержанию:
Прочтя ТЕКСТЫ на плитах, становится ясным и смысловой ЗАМЫСЕЛ фигур:
стоящие с перекинутой шинелью на руках вернулись с войны ИЗДАЛЕКА.
Там на плитах перечислены МЕСТА, где погибшие «в разных рангах» отдавали жизнь «за короля и страну»: … Россия… Палестина… Средний Восток …
Становится понятным и ДАТА окончания МВ-1: датировка 1914 — 1919(! ).
В число погибших включены павшие британцы в период Интервенции в Россию в период Гражданской войны 1918—1922 гг.(на Дальнем Востоке России). Эти люди воевали ВДАЛИ от своей Родины, возвращались издалека — потому и шинель в руках … 
Наши же предки принуждены были сражаться с теми, кто пришёл к нам в наши сёла и города, в наш край … и тут погибать, отстаивая не интересы «короля», а собственный дом и жизненный уклад, освобождая своих родных от нацистских планов на Всемирный концлагерь и мир для расово-избранных «арийцев». В этом отличие и патетика, пафосность, вложенная в наших обелисках.
Если для членов западных социумов война даже мирового масштаба это нечто дистанционно-удалённое, некие колониальные забавы «королей», которым служили им присягнувшие, то у нас это битва за саму жизнь наших людей, за будущее своих потомков, детей и правнуков.… посему и разный масштаб пафосности, имхо. Теперь ругайте-минусуйте, но примите к сведению сказанное и обратите внимание на указанные детали.
П.с. Вышесказанное по первому памятнику.
По памятнику женщинам Второй мировой:
Когда мужчин призвали массовой мобилизацией — в тылу их заменили женщины.
Вывешенные наряды это одежда тех, кому пришлось в ратные будни быть медсёстрами-санитарками, членами расчётов ПВО и сталевар(к)ами на оборонных предприятиях. Теми, кто в тылу занимался повседневной обычно мужской рутинной работой, пока мужчины воевали «за страну и короля».
   Ответить    
Капитан Фракасс
Там, де пафос — мало місця для звичайних, інтимних почуттів. Держава — все, людина — ніщо.
   Ответить    
   Правила

Записи в блогах:





Одрекс