1. Розумію обурення, але виникає цілком логічне питання — чого ви очікуєте від Молдови? Яких санкцій? Якщо ви очікуєте, що Кишинів скористається нагодою і спробує вирішити придністровську проблему, то розчарую — не буде. Для цього у Молдови нема ані сил, ні бажання. Ефективність санкцій, впроваджених Молдовою буде дорівнювати нулю, в той час, як в самій Молдові це призведе до суттєвого погіршення економічної ситуації і, відповідно, до зростання активності проросійських сил. А останнє нам не треба. Я вже не раз писав, що виборець Санду і її партії неоднорідний. Я бачив у ФБ сторінку дами, яка активно агітувала проти Додона і зараз активно розвінчує "українських нацистів". Хоча значна частина підтримує Україну і українців морально, інформаційно або допомагаючи біженцям. Ще раз повторюсь — не можна міряти ситуацію Молдови за українськими лекалами. 

В цьому контексті скажу одне — перебування при владі Санду і її партії і зараз і в стратегічному плані все ж краще, ніж перебування при владі тамошніх соці, які відверто підтримують агресію Росії. 

2. Гарячим головам, які говорять про удар по Придністров'ю. Це можливо лише у випадку агресії з боку російського контингенту та/або незаконних збройних формувань Придністров'я. Як мені здається, а ще й з точки зору міжнародного права. У протилежному випадку — це удар по території суверенної держави Молдова, яка, наскільки мені відомо, поки що про це не просила. Бо Придністровський регіон є частиною Республіки Молдова. І що саме цікаве, значна частина військовослужбовців т.зв. "армії Придністров'я" має молдавське громадянство. 

Бажання приєднати Придністров'я взагалі не обговорюється. Ви що, росіяни, щоб у інших, тим більш, більш слабких, землі відбирати? Чи може ви хочете приєднати до себе цей гнойник із кондово совковим населенням? Ви що, ніколи у Придністров'ї не бували, ніколи не спілкувалися із тамошнім населенням? 

3. Щодо можливого нападу з боку Придністров'я писав і думки не зміню. Як самостійний крок він може призвести лише до поразки російського контингенту і НВФ Придністров'я. Лише як елемент комбінованого наступу з суші та моря. Зараз Придністров'я грає традиційну роль занози в дупі — не смертельно, але сісти складно, тобто відволікає увагу. Придністровська верхівка, яка належить до холдингу "Шериф" взагалі б хотіла зберегти status quo контрабандної "сірої діри". Тим більш, що, наскільки відомо, підірвано залізничний міст на українсько-молдовському кордоні, тож наступ з боку Тирасполя, де зосереджене основне угруповання це або форсування Кучурганського водосховища, або через автомобільний перехід Кучурган-Первомайськ, тобто, знову ж через міст. 

На завершення — я розумію, що моя думка не всім сподобається, але вона моя, базується на певному досвіді та знаннях. Я, звісно, можу і помилятися, але за всіх інших умов пропоную дивитись на ситуацію бажано без зайвих емоцій. Прибережіть свій гнів для росіян. 

В принципе, люди могут увидеть в кадре труЪ эсминцы типа «Новик», поскольку они тогда еще состояли на вооружении Балтийского флота РККФ. Короче, 1919 год. Кронштадт, революционная вольница, матросы танцуют «Девочку Надю» и «Яблочко», митингуют, валяют дурака, спят на вахте, посылают нафиг офицеров. «Заводы-рабочим, корабли-матросам, каждый матрос — сам себе командир, картина такая — хочешь на море глядеть — гляди в наш перескоп, не хочешь, с корабля долой» Офицер возмущается: «Вы губите флот, демократы». И тут выходит Фортинбрас, то есть комиссар и наводит порядок, распускает судовой комитет и сообщает, что командиром дивизиона эсминцев назначен командир эсминца «Гавриил» Ростовцев (реальным командиром был Владимир Севастьянов). — Скажите, товарищ комиссар, Россию, русский народ, родину, вы защищать сабираетесь? — Собираемся. В общем, все тот же честный русский офицер, который стал на сторону «трудового народа». Как я у же писал, миф, появившийся в 20-е, а развившийся в 70-е. Правда, как раз в 1937 году, когда сняли «Балтийцы», многих из этих самых честных офицеров уже молола мельница сталинского террора. Из исторических событий показаны: — потопление английской подводной лодки L-55. Правда, потопил ее не «Гавриил», а другой эсминец — «Азард»; — штурм мятежных фортов «Красная горка» и «Серая лошадь» (особой хронологии в фильме никто не придерживался, штурм произошел в июне, в то время, как потопление L-55 произошло 5 августа 1919 года, а бой с английскими эсминцами так вообще в мае); — атака английских торпедных катеров на Кронштадт 18 августа. Из восьми принявших участие в атаке торпедных катеров три были потоплены, а остальные получили различные повреждения. Причем два были гарантированно потоплены огнем с «Гавриила». Тут уж правда соблюдена. Хота англичане и смогли повредить линкор «Андрей Первозванный» плавбазу «Память Азова». — последний поход «Гавриила» и еще трех эсминцев «Свобода», «Констатнин» и «Азард» 21 октября 1919 года. При входе в Копорский залив первые три эсминца подорвались на минах и затонули, только «Азард», шедший последним смог, дав задний ход и искусно маневрируя, выйти из минного поля и вернуться в Кронштадт Понятно, что поскольку фильм снимался в 1937, должны были быть и офицеры-заговорщики и измена. И, понятное, дело, тонущий «Гавриил» уходит в воду под пение «Интернационала» и вместе с ним гибнут и «честный офицер», и комиссар, и перевоспитавшийся моряк (которого играет Леонид Кмит, известный по роль Петьки в «Чапаеве». Впрочем, можно сказать, что офицеру «повезло». В отличие, к примеру, от командира подводной лодки «Пантера» Александра Бахтина. «Пантера» 31 августа 1919 года потопила английский эсминец «Витториа», тем самым «открыв счет» подводников Красного Флота. Советские историки любили писать об этом событии, забывая упомянуть, что Бахтин, удостоенный за победу Ордена Красного Знамени, в 1926 году был арестован, отбыл 3 года на Соловках, а в 1931 году скончался.

У вересні 2020-го невизнаній «Придністровській Молдавській Республіці» виповнилося 30 років. Увесь цей час Республіка Молдова і світова спільнота намагалися врегулювати конфлікт, але ні переговори, ні військовий наступ, ні фінансові вливання не принесли відчутних результатів. У кращому разі це допомагало вирішувати дрібні питання економічних відносин між «сторонами конфлікту», але не вплинуло на ключові політичні питання.

Росія — генератор конфліктів

Україна по-новому подивилася на придністровський конфлікт після 2014 року. До цього часу її позиція щодо Придністров’я була доволі поблажливою. Свого часу навіть існувала україно-російська угода, відповідно до якої Росія здійснювала транзит військ до Придністров’я через територію України.

Безумовно, абсолютні паралелі між придністровським конфліктом і російсько-українською війною недоречні, адже конфлікт у Придністров’ї розвивався в інших історичних умовах. Від початку придністровський сепаратизм позиціонував себе як рух за збереження СРСР.

В основі конфлікту лежали суперечки між республіканською партійно-господарською номенклатурою, що прагнула за підтримки національно-демократичних сил отримати більше незалежності від центрального керівництва та партійно-господарської верхівки, яка була зав’язана на інтереси союзного центру.

Проте є й дещо спільне у цій історії — методи, якими Росія розпалює конфлікти в інших країнах.

Формально придністровський конфлікт почався з мовного питання, коли Республіка Молдова ухвалила закон про мову. Нічого поганого у цьому документі не було, адже він визнавав російську мовою міжнаціонального спілкування. Однак той факт, що молдовська була оголошена державною мовою і переведена на латиницю, сприйняли у Придністров’ї як приклад румунізації — готовності Молдови «лягти» під Румунію. «Призначенці» з підприємств союзного значення, які підпорядковувалися Москві, використали цей факт для консолідації місцевого населення і протиставлення його решті країни.

Мабуть, усі чули, що в 2015 році в Одеській області була задекларована спроба проголосити Бесарабську республіку. Це питання зовсім не нове, і ще в 1990—1991 роках, поряд із Придністров’ям і Гагаузією, почали розвиватися рухи і на півдні Одеської області, де компактно живуть болгари і гагаузи.

У жовтні 1991-го навіть планувався з’їзд депутатів усіх рівнів задністровських районів Одеської області. Враховуючи досвід Придністров’я та Гагаузії, він міг завершитися лише одним – проголошенням Бесарабської республіки. З невідомих мені причин, цей процес був загальмований і, скажімо так, обмежився територією сусідньої Молдови.

В 1992 році Молдова після тривалих спроб вести переговори, надавати статус вільної економічної зони та багато іншого, спробувала збройним шляхом відновити конституційний лад, що призвело до ескалації конфлікту, піком якого стали події в місті Бендери. Лише завдяки безпосередньому втручанню російських збройних сил, які прийшли на допомогу… Треба згадати, що і все озброєння, так само, як і на українському Донбасі, постачалося з російської 14-ї армії різним угруповуваннями, які створювалися в Придністров’ї.

Методи, якими діяла Росія у Придністров’ї й якими вона діє на Донбасі — схожі, а саме:

• Активне застосування іррегулярних військових формувань,  які підтримуються і озброюються Росією (гвардія, ополченці, козаки). На жаль, тоді на боці придністровських сепаратистів воювали також загони Української народної самооборони (УНСО).


• Ведення інформаційної війни: дискредитація керівництва держави, її збройних сил і правоохороних органів усередині країни та за її межами, формування негативного ставлення до спроб держави відновити контроль над сепаратистськими регіонами. Спочатку Молдова програла інформаційну війну, а згодом — і звичайну. Звісно, тоді не було інтернету, соціальних мереж, але було достатньо російського телебачення, яке було головним джерелом інформації, зокрема й для України. І тоді багато українських громадян завдяки цьому співчутливо ставилися до Придністров’я.


• Безпосередня участь збройних сил РФ у бойових діях як у Придністров’ї, так і на Донбасі. На відміну від Придністров’я, Росія щодо України застосовує ще й економічні санкції та терористичні акти.

Російська пропаганда як тоді, так і зараз, використовує одній й ті самі методи ведення інформаційної війни:

• Дегуманізація противника. Для порівняння, російські наративи: «Молдавські військові зґвалтували випускниць класу в Бендерах» — «Націоналісти грають у футбол відрізаними головами «Беркуту»; «Молдавани ріжуть жінок на пилорамах, спалюють живцем людей» — «Українські карателі розіп’яли хлопчика у Слов’янську на очах у матері»; «Молдавські військові використовують міни-пастки у вигляді дитячих іграшок» — «Українські школярі вбивають снігурів як символ Росії, захищаючи «синьо-жовтих синиць».


• Маніпуляція історичними фактами. Наприклад: «Придністров’я відстоює молдавську мову від румунізації» — «Українців та українську мову вигадав Генеральний штаб Австро-Угорщини під час Першої світової війни для послаблення Росії»; «Придністров’я має традицію державності — Молдавську АРСР у складі УРСР» — «Українська мова — це сполячена російська»; «У період Великої Румунії румуни пригнічували молдаван» — «На Україні триває війна проти православ’я, яку ведуть уніати, протестанти та розкольники», «Україна з’явилася за бажанням Леніна», «Хрущов подарував Крим Україні».


• Заяви про те, що на боці урядових військ діють іноземні найманці. Наприклад, оповідання Олександра Крилова «Сучка» про «литовську снайпершу» або матеріали на кшталт «На боці молдавських військ воюють румунські солдати» чи «На боці Києва воюють поляки, американці та араби», «У лавах ЗСУ воюють і гинуть кадрові офіцери країн НАТО», «Негри на БТР».


• Прагнення представити боротьбу сепаратистів як продовження «Великої вітчизняної війни», а відновлення конституційного ладу і боротьбу з тероризмом — агресію однієї держави проти іншої. Наприклад: «Придністровці воюють проти румунської агресії та румунських фашистів» і «ДНР та ЛНР воюють не проти України, а проти бандерівців та нацистів»


• Акцент на народному характері конфлікту. Зокрема, на сторінках видання «Аргументи і факти» опублікували репортаж про те, як козаки, що не мають зброї, використовують рогатки, щоби закидувати гранати на другий берег Дністра.


• Використання лексики радянських часів (в Україні це «хунта», «карателі», «нацисти», а стосовно Молдови використовувалися гасла, що вони воюють проти румунських фашистів).

Навіщо Росії контролювати Придністров’я і до чого тут Україна?

«Придністровська Молдавська Республіка» не вижила б без політичної, дипломатичної та економічної підтримки Росії, а також поблажливого ставлення з боку України та західних партнерів Молдови.

Зокрема, на відміну від Абхазії та Південної Осетії, які були визнані Росією після російсько-грузинської війни 2008 року, Придністров’я досі перебуває у невизнаному статусі. Понад те, російські очільники неодноразово наголошували, що бачать майбутнє регіону у складі Республіки Молдова, але на правах «широкої автономії» або «особливого статусу».

Але навіщо це все Росії?

По-перше, Придністров'я відіграє важливу роль у військово-політичних планах Кремля. З окупацією Криму та початком війни на Донбасі російські регулярні військові частини або проксі-війська (на зразок незаконних військових формувань «ДНР», «ЛНР» і «збройних сил» «ПМР») напівкільцем охопили Чорне море, змінивши баланс сил у регіоні на користь Російської Федерації. В умовах російської агресії наявність навіть незначного російського військового контингенту, розташованого поруч із Одеською областю, створює додаткове напруження.

По-друге, за допомогою Придністров’я Росія прагне утримати Молдову у сфері свого впливу і не допустити рух країни в бік більшої інтеграції з Європейським Союзом.

По-третє, значення придністровського врегулювання значно ширше за внутрішньомолдовський контекст. Саме на прикладі Молдови відпрацьовувалася модель врегулювання, яка згодом була застосована щодо до інших країн, які Росія прагне залишити у сфері свого впливу.

Окрім того, Придністров’я несе ще й загрози непрямого характеру:

• Через територію Придністров’я проходить залізниця, яка поєднує Одесу з дунайськими портами, Ізмаїлом та Рені. Уже був випадок, коли Придністров’я вжило так звану самоблокаду, і дунайські порти були відрізані від України, через що вона зазнала значних фінансових збитків.


• У Придністров’ї розташована Молдавська державна районна електростанція (ДРЕС), через яку відбувається живлення південних районів Одеської області.


• Контрабанда, яка підриває економічну безпеку України. Придністров’я, крім просто відвертої контрабанди, має ще багато «сірих схем», у яких також зацікавлені бізнес-еліти Молдови й України.

У чому секрет політичного «довголіття» Придністров'я?

По-перше, економічна підтримка Росії. Основним джерелом вкачування коштів є так звані газові гроші — через територію Придністров’я проходить газова труба, вони здійснюють відбір газу і продають його місцевим споживачам за нижчими цінами, ніж закуповує Молдова. Гроші від споживачів надходять у бюджет Придністров’я, але «ПМР» не розраховується з Росією за спожитий газ. Цей борг покладається на Молдову і вже становить $7 млрд.

Водночас цей газ використовують не лише споживачі-фізособи, а й підприємства. Парадокс ситуації ще й у тому, що в Придністров’ї розташована та сама Молдавська ДРЕС, яка є одним із основних споживачів газу й одночасно одним з основних постачальників електроенергії в Молдову.
Тобто Молдова платить подвійну ціну Придністров’ю — і за газ, і за електроенергію.

По-друге, контрабандні «сірі схеми», що приносять прибутки тим, хто їх реалізовує.

По-третє, політика Європейського Союзу, яка сприяє збереженню Придністров’я. Зокрема, з 2009 року проводиться так звана практика малих кроків. ЄС фінансує кілька програм, відповідно до яких виділяє кошти на транскордонні проєкти, які спрямовані на підтримку громадських ініціатив та громад з обох берегів Дністра (з Придністров’я і Молдови). З року в рік це фінансування збільшується.

Уже реалізовано чотири етапи цього проєкту, п’ятий завершиться у 2021-му. Починався він із $2 млн і вже виріс до $11 млн на рік. Для такої невеликої держави як Республіка Молдова — це серйозні фінансові вливання. За ці гроші ремонтуються дитячі садочки, будуються дороги, проводяться спільні програми з громадянським суспільством і у Молдові, і у Придністров’ї.

Крім того, структура придністровського експорту свідчить про те, що незважаючи на задекларований керівництвом регіону курс на євразійську інтеграцію та майбутній вступ до складу Росії, основні ринки збуту придністровських підприємств містяться на Заході. Так, «експорт» Придністров’я в країни ЄС у 2019 році становив $179 млн (27%), тоді як експорт у Росію — $86, 7 млн, майже вдвічі менше.

Чи ефективна європейська політика малих кроків щодо Придністров’я? Соціологічне опитування, яке було проведене румунською агенцією, показало: незважаючи на те, що близько третини експорту Придністров’я здійснюється в країни ЄС, 92% придністровців вважають, що їхнім найкращим економічним та політичним партнером є Росія, а за об’єднання з Молдовою виступає не більш ніж 5% населення. Тобто, незважаючи на те, що 10 років здійснюється дуже сприятлива політика з боку ЄС стосовно Придністров’я, населення там за своїми настроями залишається переважно проросійським і не налаштоване на реінтеграцію з Молдовою.

Україна і придністровський конфлікт: чи допомагають подвійні стандарти?

У 1992 році Українська національна асамблея — Українська народна самооборона (УНА-УНСО) брали участь у бойових діях на боці сепаратистів Придністров’я, а через територію України спокійно проходили «іхтамнєти», козачки та інші проксі-війська.

Крім того, позиція України в процесі врегулювання конфлікту в Придністров’ї була не завжди однозначною. Найяскравіший приклад цього — план Ющенка «Сім кроків на шляху до демократії» для Молдови, це своєрідна формула Штайнмайєра тих часів. В основі цього плану лежало питання «демократизації Придністров’я». Для цього пропонувалося провести під наглядом міжнародних спостерігачів вибори до Верховної Ради Придністров’я, що фактично призвело би до її легітимізації. Уже після цього планували провести там інший переговорний процес. Тобто план Ющенка ледь не легалізував Придністров’я.

ПЛАН ЮЩЕНКА «СІМ КРОКІВ НА ШЛЯХУ ДО ДЕМОКРАТІЇ» ДЛЯ МОЛДОВИ — ЦЕ СВОЄРІДНА ФОРМУЛА ШТАЙНМАЙЄРА ТИХ ЧАСІВ

Ще один нераціональний крок із боку України — надання українського громадянства жителям Придністров’я. Сьогодні ми знаємо, що відбувається видача російських паспортів жителям Донбасу… На жаль, у випадку з Придністров’ям Україна також пішла цим шляхом.

Що це все означає?

Російська Федерація дотримується певної стратегії в процесі врегулювання конфліктів, яка має на меті розв’язання конфлікту за російським сценарієм. Це стосується як Молдови, так і України.

Основа цієї політики — реінтеграція сепаратистських анклавів із наданням їм широкої автономії і, швидше за все, з правом блокування окремих зовнішньополітичних ініціатив або з правом на сецесію за умови зміни зовнішнього статусу. По суті, це закріплення нейтрального статусу країни та зупинення курсу на євроатлантичну інтеграцію.

Зазначена стратегія розрахована на тривалий період. Росія не поспішає, вона чекає як у Молдові, так і в Україні приходу до влади проросійських сил, які зрештою стануть основними провідниками виконання їхніх забаганок.

РОСІЯ НЕ ПОСПІШАЄ, ВОНА ЧЕКАЄ ЯК У МОЛДОВІ, ТАК І В УКРАЇНІ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ ПРОРОСІЙСЬКИХ СИЛ

Ключова помилка Молдови — визнання сепаратистів стороною переговорів, виведення Росії зі статусу країни-агресора і введення у статус посередника. Це досвід, який може використати Україна й який ми не маємо повторювати за жодних умов.

Ні у Молдови, ні в України немає реальної стратегії деокупації своїх територій. І поки її не створено, Росія застосовує різноманітний інструментарій для досягнення своєї мети — і пропаганду, і тиск, і війська, й економічні санкції.

Що може бути протидією російській агресії?

Важливим елементом є комплексна та цілеспрямована інформаційна політика як всередині, так і зовні країни, оскільки навіть у тих дискурсах, які є в українському суспільстві, не всі сприймають цю війну як російсько-українську. Дехто навіть вважає, що війна розпочалася з подачі нашого п’ятого президента або бачить у цій війні внутрішній конфлікт, а не збройну агресію РФ.

У Придністров’ї (його за кількістю населення можна порівняти з двома районами Одещини) видаються стоси пропагандистської літератури, наприклад, «Історія Придністровської Молдавської Республіки» в трьох томах.

У той же час в Молдові не вироблене бачення цього конфлікту, не зрозуміло, хто винен, і це дає підстави Придністров’ю вимагати час від часу від Молдови покаятися за війну 1992 року.

Нині на території Молдови активно присутні й ретранслюються російські телеканали. Навіть існує певна конкуренція між молдовськими телеканалами за право їхньої ретрансляції. В Україні ситуація не така критична, але ворожа пропаганда проникає до нас через інтернет та телеканали проросійських політиків.

Україні і Молдові потрібна потужна інформаційна політика як всередині, так і зовні. На державному рівні мають бути сформульовані наративи щодо суті війни, її причин та мети, засоби досягнення деокупації та реінтеграції.

«У нас сьогодні досі цього не зроблено, як і не зроблено в Молдові, хоча я вже кілька років поспіль чую, що ось-ось вони розроблять стратегію, ось-ось розроблять положення про фонд реінтеграції», — каже Филипенко.

Чи загрожує Україні сценарій «придністров’їзації»?

Побоювання щодо «придністров’їзації» українсько-російської війни на Донбасі лишаються. Росія як у Молдові, так і в Україні робить ставку на прихід до влади проросійських сил, які спробують так чи так посадити сепаратистів за «стіл переговорів» з офіційною владою або з представниками «громадянського суспільства».

Якщо говорити про Придністров’я, то там теж намагаються налагодити співпрацю з громадянським суспільством. Лише є один момент: усе громадянське суспільство Придністров’я перебуває під контролем «міністерства державної безпеки ПМР». Більш-менш вільно дихають там якісь зоозахисники й екозахисники. Всі, хто займається політичними питаннями, контролюються, і якщо мають іноземне фінансування, мусять реєструватися як іноземні агенти. Тому, по суті, говорити про адекватний діалог із громадянським суспільством у Придністров’ї не доводиться.

Яким буде президентство Маї Санду?

Якщо ми почитаємо інтерв’ю новообраної президентки Молдови, то зауважимо, що вона не пропонує нам досвід м’якого підходу. Навпаки: каже про те, що «цей м’який підхід нам нічого не дав». Поганий досвід – теж досвід. Її радники теж кажуть, що протягом 28 років підписано чимало угод і фактично жодна з них не працює, реінтеграція не відбулася.

Чому є підстави радіти перемозі Санду? Бо це ляпас Росії. Це моральна поразка РФ, тому що Кремль ставив на колишнього президента Ігоря Додона. Путін відверто його підтримував, пан Додон за час свого президентства разів 30 відвідав Москву, жодного – Бухарест і Київ, заявив, що Крим – російський, і навіть відпустку провів у Підмосков’ї. Кремль не підтримав багатьох представників інших проросійських сил – уся їхня політика була спрямована на підтримку Додона. Це ляпас Москві і саме так це там сприймається.

ЧОМУ Є ПІДСТАВИ РАДІТИ ПЕРЕМОЗІ САНДУ? БО ЦЕ ЛЯПАС РОСІЇ.

Але президент у Молдові – суто номінальна фігура. Він може розпустити парламент, але лише за умови, якщо той три місяці не ухвалює закони, блокується його законодавча діяльність чи не вдається затвердити уряд протягом 45 днів. Правових підстав для розпуску парламенту у Санду практично немає. Є певні повноваження у сфері зовнішньої політики. Тобто вона може підписувати угоди, але вони мають затверджуватися урядом. Якщо не буде опори на власну фракцію, на більшість у парламенті, на уряд – вона нічого не зможе змінити.

Треба зрозуміти, що молдовани голосували за Санду не тому, що обрали проєвропейський шлях, а тому, що передусім їх дістав Додон: і своєю корумпованістю, і своєю зухвалістю, відвертою проросійськістю. Серед виборців Санду були і російськомовні.

Ми сподіваємося, що Маї Санду вдасться якимось чином розпустити парламент, провести позачергові вибори й отримати більш-менш потужну фракцію. Це буде складно, але надія така є. Проте навіть у цьому випадку політсила Санду не здобуде більшості – їм доведеться з кимось блокуватися, а отже, йти на компроміси.

Що ми можемо зробити в україно-молдовських відносинах?

По-перше, потрібна певна злагоджена позиція двох країн, які зазнали агресії РФ, мають проблеми з окупованими чи неконтрольованими територіями. В чому ця злагоджена позиція проявляється? Приймається рішення парламентом, заява, звернення, постанова чи щось інше. Таку саму підтримку висловлює Молдова Україні чи навпаки. Формування певної позиції на переговорах, щоб оголошувати її з трибуни ООН, ПАРЄ і багато іншого. Тобто, так чи інакше можна координувати нашу діяльність саме в цьому питанні.

Є ще низка конкретних питань, які ми маємо вирішити, але вони міжурядового характеру, і там є проблеми. Наприклад, це питання використання ресурсів річки Дністер (Молдова проти будівництва Україною ГРЕС), демаркації кордону, спільних пунктів пропуску на україно-молдовському кордоні, питання меншин. Є коло питань, які маємо обговорити і задекларувати.

Наскільки ймовірне виведення військ РФ із території Придністров’я?

Найближчим часом цього не очікується. Хоча пані Санду говорила про це, як і всі представники влади Молдови протягом останніх років. Були заяви з трибуни ООН, резолюція ООН про виведення російських військ, яку розробляла й Україна. Навіть пан Додон заявляв про потребу виводу росвійськ із регіону, крім миротворців. Але російський контингент у Придністров’ї за кількісним і якісним складом – це переважно місцеві жителі з російським громадянством. Лише офіцерський склад власне з Росії.

Відтоді як Україна припинила транзит вантажів для російської групи військ у травні 2015 року, придністровське угруповання «сидить» на місцевому самозабезпеченні. До цього вони завезли шасі, переставили на них «Гради», більше нової військової техніки не отримали. Як пожартував один місцевий діяч, якщо виводити, то вивезуть тільки знамена та купку офіцерів (хоча насправді людина, яка підписала контракт, має виходити разом із частиною).

Крім військового контингенту, є ще й склади озброєнь у Колбасні. Це близько 20 тис. тон боєприпасів різного рівня придатності. Туди вивозили все з усієї Східної Європи. Частина з того просто не придатна. Вони почали утилізацію на початку 2000-х. Придністров’я постійно заявляє, що претендуватиме на ці озброєння.

У серпні минулого року міністр оборони РФ Шойгу був із неофіційним візитом у Молдові і запропонував план утилізації боєприпасів: на місці та протягом трьох років. Молдовська сторона ніби й погодилася на це, але жодного конкретного плану, наскільки мені відомо, немає. Зараз, найпевніше, ніхто цього питання порушувати не буде. Причому російська сторона пропонувала утилізувати тільки 11 тисяч тих, що непридатні, а всі інші «якось передамо». Там є все: від патронів до снарядів для 152 мм гаубиць. Якщо такий склад бабахне, погано буде всім.

У питанні виведення військ ключовим моментом має стати зміна формату миротворчої місії – з військового на цивільний. За це виступають Україна і Молдова, адже там уже немає загрози виникнення воєнного конфлікту. Молдовська армія за своєю потужністю, не думаю, що краща за армію Придністров’я. У них навіть танків немає. Видатки на армію Молдови – близько 1% ВВП. Тобто не варто очікувати збройного конфлікту, як і виведення військ.

Але це не означає, що не варто домагатися виведення. Хоча є кілька сценаріїв для цього, і всі вони погані. Перший – залізницею під особливим контролем через територію України. Це оптимальний варіант, оскільки дає змогу вивезти техніку і можливість це проконтролювати. Але є загроза провокацій. Другий – виведення через порт Джуджулєшти на території Молдови. Тут має бути дозвіл останньої, але порт не оснащений для таких речей. Є ще варіанти повітрям – Кишинівський аеропорт (знову питання, наскільки Молдова захоче пропускати через себе таку кількість військових) або тираспольський військовий аеродром.

Чи може Україна разом із Молдовою тиснути на Придністров’я?

Я виступаю за те, щоб Україна і Молдова поєднали зусилля – тоді певні поступки від Придністров’я були б значно швидшими. Тим більше, що зараз верхівка Придністров’я, хоча й перебуває на утриманні Москви, проголошує свою проросійськість, але в деяких питаннях не слухає Кремль – коли там вимагають, наприклад, підтримати Додона, то вони вважають за краще проводити самостійну політику.

Цікаво також, що вони транслюють російську позицію, але на державному рівні антиукраїнських висловлювань собі не дозволяють. Офіційні придністровські видання теж уникають антиукраїнських тез, розуміючи, що це може погано для них закінчитися. Були ситуації, коли російські сайти вкидали фейки про те, що українські і румунські диверсанти збираються вчинити диверсію, деякі молдовські ЗМІ це передруковували, а ЗМІ Придністров’я мовчали.

Але важливо розуміти, що у Придністров’ї зараз все контролює холдинг «Шериф». Тобто для керівного кола Придністров’я це бізнес-проєкт, така собі невизнана економічна зона, з якої вони мають зиск.

Досі Україна ніколи не поєднувала зусиль із Молдовою, навіть задля власних інтересів. Не останню роль у продовженні існування Придністров’я відіграють приватні комерційні інтереси – і в молдовській, і в українській елітах є люди, що зацікавлені в сірій зоні, з якої можна отримувати матеріальний зиск. Недарма Мая Санду порушила питання боротьби з контрабандою як напрям своєї політики. Наскільки їй це вдасться – залежить від того, наскільки вона зможе змінити розклад сил у парламенті на свою користь.

Чи можна запобігти тому, щоб із Придністров'я на навчання в Україну за держаний кошт не приїздили завербовані місцевою філією ФСБ студенти?

Мені важко прокоментувати, бо я не працюю в Міносвіти. На жаль, ця ситуація стосується не тільки тих студентів, які сьогодні їдуть на навчання, а й багато в чому – українцям Молдови. Якщо їх попитати, знайдете багато наративів, які властиві радше російській пропаганді, ніж реальному стану речей.

Є Спілка придністровців України, але, як я вже сказав, все громадянське суспільство Придністров’я перебуває під тим чи іншим контролем МДБ (Міністерство держбезпеки) Придністров’я. Дивуватися, що саме вони проводять цей відбір студентів, які поїдуть вчитися в Україну, не доводиться. Громада українців ПМР – це ілюзія. Українська газета «Гомін», яка виходить у Придністров’ї, є україномовним додатком «Совєта ПМР». Тобто державного органу, який жодним чином не виходить за межі офіційної позиції «ПМР».

Була цікава ситуація в 2014–2015 роках. Ми і вони одночасно боялися того, що щось буде (військовий наступ – ред.) з їхнього боку, а вони – що ми щось робитимемо.

Джерело: https://texty.org.ua/articles/102707/girki-uroky-chomu-maye-navchyty-ukrayinu-dosvid-prydnistrovskoho-vrehulyuvannya/

]]> Fri, 15 Oct 10 11:59:10 +0300 http://dumskaya.net/post/rosiya-die-na-donbasi-za-pridnistrovskim/author/ http://dumskaya.net/post/pumunski-spetcsluzhbi-u-hh-stolitti-vid-/author/ У вирії Другої Світової

Нова сторінка в історії румунської розвідки почалася через два дні після зречення короля Кароля II, коли «кондукетор» генерал Іон Антонеску підписав декрет про створення SSI – Serveciul speciale de іnformatіe (Спеціальної інформаційної (розвідувальної) служби), яка безпосередньо підпорядковувалася йому, а у фінансовому та адміністративному відношенні – Міністерству національної оборони. Нову службу очолив Еуджен Кристеску, досвідчений службист, який до цього 14 років пропрацював в Сигуранці, і побув навіть її директором. Кристестку і Морузов були суперниками, і в 1934 році Морузову навіть вдалося змістити Кристеску з посади.

Тим не менш, нова служба створювалася не з нуля. І в основі її була взята структура її попередниці. Організаційно SSI від SISRA зберегла колишній поділ на фронти (напрями): Західний фронт, Південний фронт і Східний фронт. Основним завданням Східного фронту був якраз збір розвідувальних даних про СРСР. Збір здійснювався двома способами: через інформаційні (розвідувальні) центри, або через резидентуру за кордоном.

Система центрів була доволі гнучкою: знаходячись в прифронтовій смузі, вони займалися збиранням розвідувальної інформації військового характеру, у глибокому тилу вони виконували контррозвідувальні функції, але якщо зона бойових дій наближалася до району відповідальності центру, він знову перетворювалися на розвідувальний і займався забезпеченням діючих чистин розвідувальною інформацією.

Субцентри були проміжною ланкою. Якщо центр відповідав за розвідувальну/контррозвідувальну діяльність на території провінції, то зоною відповідальності субцентрів були кілька повітів (жудєци). Найнижчою ланкою була резидентура, зовнішня, або внутрішня. Наприклад, до складу інформаційного центру "Одеса", який був створений у 1941 року після захоплення румунськими частинами Одеси і відповідав за контррозвідувальну діяльність на території "Трансністрії", входили субцентр "Тирасполь" та резидентури "Тирасполь", "Дубосари", "Березовка", "Ананьєв", "Рибніца" та "Балта".

У травні 1941 року був створений Мобільний ешелон SSI, який очолив полковник Іон Лісієвич, кадровий військовий, який з 1930 року знаходився у військовій розвідці. Як відзначав у своїх записках керівник SSI Еуджен Кристеску: «До кінця травня 1941 року керівництво країни і ГШ (Головного Штабу — А.Ф.), передбачаючи компанію на Сході, дали чітке розпорядження СІС організувати групу, яка буде сприяти розвідувальної діяльності Головного Штабу. Полковник Лісіевич за згоди 2-ї секції Головного Штабу, розробив план створення «Розвідувального Ешелону» на базі агентури Східного Фронту і інформаційних центрів. Ще до складу Ешелону увійшли групи співробітників Секції контррозвідки, секції G зв'язку зі зовнішніми службами, технічна секція фотографування, секція телефонно-телеграфного зв'язку, автомобільна секція з автомашинами і вантажівками, адміністративна секція з бюрократичним апаратом, обслуговуючим персоналом, офіцерської їдальні, охороною і т. д. В цілому близько 100 чоловік, що складали зменшений варіант служби, з завданням здійснювати розвідувальну та контррозвідувальну діяльність у контакті з Головним Штабом". [1, 213]

Була здійснена і реорганізація розвідки румунської армії. Нова організаційна структура передбачала чотири рівня розвідувальних структур: полкова служба розвідки, Бюро (секція) 2 на рівні великих військових з'єднань (дивізія, корпус, армія), SSI авіації і SSI артилерії. В якості джерел отримання інформації передбачалося: морська та авіаційна розвідка, війська, з якими знаходяться в контакті, служба наземного спостереження, спеціальна служба прослуховування, служба дешифрування і секретна служба (розвідувальна агентура).

За ініціативою Еуджена Кристеску на початку 1941 р. була створена «Школа агентів розвідки» під керівництвом майора Траяна Борческу, керівника II-й контррозвідувальної секції. Ця школа готувала агентів як для цілей самої системи, так і для поліції, жандармерії і II-ї секції Головного Штабу. Підготовка агентів велася за спеціалізованими групами: комунізм, масонство, тероризм, саботаж і т. д. Частина провідних агентів, як призначалися для роботи за кордоном, так і всередині країни, готувалися в індивідуальному порядку для кращої конспірації і кваліфікації.

Наприклад, аналітична програма для слухачів школи включала наступні курси: тероризм і саботаж — 20 годин, політико-соціальні течії — 16 годин, комунізм — 20 годин, іредентизм — 16 годин, євреї, емігранти, релігійні секти — 16 годин, франк-масонство — 4 години, законодавство — 40 годин, розвідувальна і контррозвідувальна діяльність — 34 години, шифровальное справа — 6 годин, радіозв'язок — 14 годин, методика розвідки в класі — 30 годин, методика розвідки (польові заняття) — 90 годин, зброя і тренування в стрільбі. [1, 29]

Спочатку розвідку проти СРСР здійснювали розвідувальні центри в Кишиневі і Чернівцях, але після приєднання у 1940 р. Бессарабії та Північної Буковини до СРСР вони евакуюються до Румунії. Згодом, розвідку вели передовий розвідувальний центр «Галац» і передовий розвідувальний центр «Яси».

Напередодні війни румунська розвідка проводить активну закидання агентів-маршрутників. Наприклад, Інформаційний центр SSI «Галац» 24 травня 1941 року закинув кілька агентів на територію Ізмаїльської області. Так, агент з кодовим ім'ям Т.24 мав своїм завданням збір інформації про військові частини і фортифікаційні споруди в районах міст Білгород-Дністровський, Кілія і Арциз, агент Т.9 — в секторі Болград-Ізмаїл, агент Т.22 — в секторі Чадир -Лунга-Тарутине-Арциз і т.д.. Як правило, завдання було тимчасовим і по його виконанні агент повинен був повернутися додому. [2, 61]

Ось приклад інструкції, яка надавалася агенту-маршрутчику, якого закидали на територію тодішньої Молдавської РСР.

1. Перейти кордон в ніч на 5 березня через Суд Скулень.


2. Напрям шосе Фелєшь-Белць уникаючи станції Бучюмень.


3. Вночі потрібно досягти Фелєшть.


4. Маршрут Фелєшть-Белць-Флорешть-Сорока и назад.


5. Встановити, де знаходиться командування великих військових підрозділів.


6. Встановити військові підрозділи, вказавши будинки, які вони займають. Приблизно чисельний склад, з якого часу розташовані у відповідній місцевості, під чиїм командуванням знаходяться.


7. Особливо цікавитися кількістю гармат, танків, літаків, вантажівок, тракторів.


8. Завербувати кількох осіб в якості резидентів в Фелєшть та Белць, проінструктувавши щодо збору розвідувальних даних.


9. Здобути особисті документи, радянські газети та журнали.


10. Якщо під час виконання місії будуть спостерігатися численні транспорти або війська біля Пруту або концентрація поблизу Пруту, треба відразу повернутися і встановити приблизно: рід військ та напрям, в якому вони просуваються.


11. Термін повернення 20 березня 1941 року.[2, 60]

Агентам, які за будь-якого офіційного приводу прибували до Радянського Союзу морським або річковим шляхом, по Дунаю або через Чорне море, надавалася наступна інструкція:

«Просимо надати інформацію про:

1. Можливість порту, опис обладнання.


2. Упізнані кораблі, малюнки або фотографії.


3. Судноверфі і ремонтні бази.


4. Великий військові підрозділи і їх розташування в регіоні.


5. Частини різних родів військ, що входять до великих військових підрозділів. Особливо цікавить номер військових частин і місця розташування їх команованія.


6. Придбання різних радянських посвідчень особи з України або регіонів, зокрема: паспортів, посвідчень, віз, сертифікатів, дозволів від різних органів влади, залізничних квитків і т. Д.

У портах, в яких ви висаджувати, купувати, у міру можливості, наступне:

• видання і журнали, особливо, місцеві. Не купуйте загальнодержавні газети, такі як: «Известия», «Правда», «СРСР на будівництві», «Комуністичні вести», ці газети ми отримуємо регулярно;


• ілюстрації з видами міста або ілюстрації громадських будівель. Не цікаві статуї, пам'ятники і алегоричні картини;


• брошури, перш за все, військового характеру. Не купувати купу брошур, в яких міститься комуністична пропаганда на всіх мовах світу. Якщо трапитися залишитися, спостерігати рух в порту, визначити які іноземні судна прибули в спостережуваний порт на дану дату, що розвантажили і що завантажили;


• якщо в порт прибувають радянські комерційні судна, визначити які, їх назви, характеристики, дати їх фотографію, якщо не вийде, силует;


• то ж для всіх типів кораблів радянського військового флоту;


• особисті враження і особисті висновки, зроблені на підставі розмов з тими, з ким вам вдалося зустрітися.

Просимо про наступне:

• дізнайтеся і поцікавтеся, чи є в портах, де Ви зупинилися, румуни, можливо залишилися з часів війни (Першої світової — А.Ф.)» [2, 61]

SSI також доводилося протидіяти радянській розвідці, яка на початку 1941 року здійснювала інтенсивне закидання своїх агентів до Румунії.

За результатами оперативних заходів, шляхом впровадження агента в радянську розвідувальну мережу, що діяла на території Румунії, 22 січня 1941 року було заарештовано двох радянських агента — Емерік Леві і Олександру Радулеску. Розслідування показало, що НКВД мало своїх агентів в друкарні Головного Штабу і Інституті картографії в Брашові, завдяки чому отримувало в своє розпорядження військові статути, карти і брошури Головного Штабу. Протягом декількох місяців вказані агенти постачали співробітникам НКВС старшому лейтенанту Максимову і майору Островському інформацію щодо румунських частин, розташованих в районі радянсько-румунського кордону, і дані про політичних в'язнів, комуністів, інтернованих. Обидва радянські агенти віддані до військового трибуналу 3-го армійського корпусу [1, 43].

29 квітня 1941 року під час таємного переходу кордону був схоплений Якоб Гершезон, уродженець повіту Галац який, як з'ясувалося пізніше очолював розвідувальну організацію, що налічувала 7 осіб [1, 43].

В ніч з 31 травня на 1 червня 1941 року румунськими прикордонниками під час таємного переходу кордону в районі Бейнець був схоплений радянський громадянин Михайло Машук. Завдяки цьому була розкрита радянська розвідувальна організація з 8 чоловік, яка діяла в Бухаресті і мала радіопередавач для зв'язку з Москвою [1, 44].

Крім радянської, SSI також протидіяла угорській та болгарській розвідкам (пропри те, що Угорщина та Болгарія разом із Румунією були союзниками нацистської Німеччини, в Бухаресті не забували, що за результатами віденських арбітражів, ці дві країни отримали румунські території — Трансільванію та Південну Добруджу).

Так, Еуджен Крістеску в одному з своїх рапортів початку 1941 року повідомляв, що з початку 1940 року SSI затримала 300 ворожих розвідників — 134 радянських, 165 угорських і одного болгарського. [2, 49] Як бачимо, угорських агентів було розвінчано навіть більше за радянських, що свідчить про стан відносин між двома країнами.

В ході боїв під Одесою (8 серпня — 16 жовтня 1941 р.) розвідувальну підтримку 4-ї румунської армії здійснювали Центр №1 (колишній Передовий інформаційний центр «Галац») під керівництвом капітана Ніколає Томеску, Центр №2 (колишній Передовий інформаційний центр «Ясси») під керівництвом майора Георге Балотеску і розвідцентр «В» Генерального штабу під керівництвом підполковника Олександра Іонеску (псевдонім «Аліон», за першими літерами імені та прізвища).

Добування розвідувальних даних здійснювалося як шляхом опитування полонених, так і шляхом закидання агентів через лінію фронту. Втім, останнє було складним завданням, оскільки щільність військ була дуже значною.

Завдяки допитам полонених румунське командування мало детальний план розташування барикад в Одесі, знало розташування основних заводів, які виробляють військове спорядження і боєприпаси. За результатами допитів готувалися інформаційні повідомлення, джерело яких позначалося як "достовірне" та "недостовірне" (те, що потребувало перевірки). Так, за результатами допиту захопленого в полон співробітника особливого відділу Одеської військово-морської бази відділом «В» було підготовлено інформаційне повідомлення №188 від 2 вересня 1941 року про організації особливих відділів НКВС і ГУДБ. [3]

Як приклад, можна навести, розвідувальні донесення, підготовлені за результатами роботи двох румунських агентів, що були закинуті в Одесу через лінію фронту (в донесенні повідомляється, що агенти були схоплені, але зуміли втекти.

 

Інформаційне донесення № 206

від 21 вересня 1941 року

 

Моральний стан населення Одеси

Серед жителів, що залишилися в Одесі, відзначено загальне невдоволення тим, що продукти харчування розподіляються по картках і в недостатній кількості. Положення деяких жителів околиць набагато гірше, оскільки вони не включені в карткову систему. Вони змушені шукати для їжі овочі в полях навколо Одеси, часто вони також вдаються до крадіжок.

У загальній масі жителі чекають якомога швидшого позбавлення від поневірянь і обмежень, що нав’язані радами, однак, беручи до уваги заходи вжиті для оборони Одеси, населення зі страхом очікує вуличних боїв.

Невдоволення жителів, дещо компенсується деякими заходами і пропагандою, яку поради ведуть непрямими методами через бессарабців, що вимушено відійшли з відступаючими радянськими частинами, яких приводять як приклад, що рятуються від фашистського терору.

Пропаганда, що проводиться нами через листівки, не доходить до значної частини населення, і в першу чергу до бессарабців, що знаходяться в тилах фронту, так як доставляти туди наші листівки досить важко.

  Вони вважали за краще б дезертирувати і втекти, проте в результаті комуністичної пропаганди — постійно задаються питанням — чи не будуть вони піддані тортурам і страчені, при цьому внутрішньо вони більш бажають втекти, ніж далі зносити різного роду позбавлення і жахи війни.

 

оцінка:

Корисні дані, які підтверджують, отримані раніше з інших джерел.

Необхідно посилити нашу пропаганду, як за допомогою листівок, так і в тилах фронту — куди листівки не потрапляють, і де населення все ще побоюється здаватися.

Більшовицька пропаганда — переважає. [4]

 

Після взяття Одеси був створений інформаційний центр "Одеса" який, зокрема, займався ліквідацією радянського підпілля та диверсійних груп, у тому числі групи Володимира Молодцова (Бадаєва). І, треба зазначити, що з цим завданням вони впоралися. В 1942 році практично припиняється діяльність підпільників та партизан в Одесі. Слід зазначити, що ще напередодні взяття міста, румунська розвідка мала дані стосовно частини катакомб і вказувала на те, що там можуть ховатися партизани. [5, 110-111]

Румунська розвідка несе відповідальність за репресії проти жителів Одеси і терор щодо єврейського населення. Зокрема, командир Інформаційного центру «В» ІІ-ї секції Румунського Генштабу Александру Іонеску ще в липні 1941 р запропонував «План по видаленню іудейського елемента з бессарабської території, яка перебувала під радянським пануванням».

Після взяття Одеси розвідка наполягала на депортації єврейського населення з міста, мотивуючи це очікуванням десанту з Криму. На думку румунського командування, євреї були прокомуністично налаштовані. [6, 122-123] Попри заперечення з боку призначеного румунами примара (мера) Одеси Германа Пинті, десятки тисяч євреїв були виселені з Одеси і загинули в гетто або таборах смерті.

Розвідувальне супроводження 3-ї румунської армії, яка наступала на Буковину, здійснював інформаційний центр "Сучава", який після захоплення Чернівців, був трансформований в інформаційний центр №1 "Чернівці" (інформцентр №2 "Кишинів" був створений у Бессарабії.

У січні 1942 року відбулася внутрішня реорганізація SSI, внаслідок якої вона була розділена на 12 секцій (див. схему):

І — розвідувальна (66 військовослужбовців та 96 цивільних), яка в свою чергу поділялася на три фронти — Південний, Східний та Західний (існування Північного фронту було визнано недоцільним з огляду на розгром Польщі внаслідок німецько-радянської агресії); ІІ — контррозвідувальна мала у своєму складі дев'ять спеціалізованих відділів: секретаріат, політичний, комуністи, економічний, легіонери, меншини, військові, повітряний (aero), резидентура; ІІІ — по зв'язках із іноземними розвідувальними службами (хоча співробітництво обмежувалося переважно Німеччиною); ІV — контрашпигунство (судячи зі всього, мала окремі завдання від контррозвідувальної, яка охоплювала більш широке коло завдань); V — контрсаботаж з трьома відділами (промисловість, комунікації, регіони); VI — зовнішнє спостереження (філерська служба) та цензура кореспонденції; VII — кадри; VIII — юридична; IX — технічна, до якої входили відділ креслень, фотоательє, хімічна лабораторія та типографія; X — радіо; XI — автомобільна (мала в своєму розпорядженні парк автівок); XII — адміністративна. [2, 49-50]

Зміна ситуації на фронті після Сталінградської та особливо після Курської битви, змусили керівництво румунської розвідки замислитися над підготовкою агентури, яка мала залишитися на територіях, звільнених Червоною Армією. Так була створена спеціальна команда "С".

У листопаді 1943 року, Команда мобільного Центру агентури Східного фронту SSI розробила "основні пропозиції", щодо організації агентури, що мала залишатися в тилу Червоної Армії. Ця мережа мала включати в себе:

• резидентів (господарі, які забезпечували прийом, проживання та забезпечення, якщо необхідно, документи кур'єрам та агентам) та інформаторів, що мали збирати інформацію військового, економічного та політико-соціального характеру, яка мала передаватися в SSI кур’єрами або радіозв'язком;


• радіопередаючі пости, які мали збирати інформацію окремо або через агентів. Формувалися за рахунок агентів, що пройшли технічне навчання в SSI;


• пошукові агенти, які шукають та збирають військову, економічну та політико-соціальну інформацію; різні документи (посвідчення особи, документи на відрядження, водійські права), марки, а також інші діючі документи (військові та цивільні) з окупованих регіонів, важливі статті з преси. Їм довелося шукати можливість самостійно перетнути лінію фронту за допомогою пароля та звітувати перед SSI. У цій категорії агентів слід було використовувати якомога більше людей з різних категорій та соціальних верств (включаючи в'язнів).


• кур'єри для отримання інформації від мешканців та доставки їх на румунську територію. Передбачалося, що вони мали прибувати на територію, підконтрольну Червоній Армії, зустрічатися з резидентами для отримання інформації та документів. Для цих місій повинні були використовуватися особи, які походять з цих територій, евакуйовані через Прут або, якщо можливо, в'язні.


• групи українських націоналістів. Лідери групи в обмін на підтримку, надану в їхніх діях, мали надавати військову, економічну та політико-соціальну інформацію через своїх кур'єрів та агентів, щоб їх визнавали за заздалегідь заданими паролями. [7, 91]

Так, в Трансністрії (регіон між Дністром та Бугом з центром в Одесі) передбачалося залишити 250 агентів та 19 рацій, в Бессарабії — 220 агентів та 16 рацій, в Буковині — 150 агентів та 9 рацій. [7, 96-97]

Проте, переворот 23 серпня 1944 року, усунення від влади маршала Антонеску та перехід Румунії на бік союзників, не дала можливості реалізувати ці плани. Еуджен Крістеску був заарештований. SSI була перейменована в Інформаційну (розвідувальну службу) Військового міністерства, її очолив Іон Ліссієвич.

А після встановлення комуністичного уряду на чолі з Петру Гроза 14 березня 1945 р. розвідка отримала нову організаційну структуру, до складу якої входили: керівництво Служби, Секретаріат, Секція I — розвідка, II — контррозвідка, III — технічна; IV — адміністративна, V — персонал, VI — правова. [7, 281]

У доповіді, підготовленій спеціалізованими кадрами Воєнного міністерства 24 вересня 1944 р. наводяться наступні факти щодо чисельності SSI. У складі штату було 89 офіцерів (з них 64 діючі та 25 — у резерві), 24 унтер-офіцери, з них 22 діючі та 2 у резерві, 804 цивільні службовці. Бюджет на 1944-1945 рр., становив 560 000 леїв, крім секретних фінансових коштів. Технічне обладнання складалося з 3 пересувні станції бездротового телеграфу на автомобільному шасі, 2 стаціонарних станції, 3 напівстаціонарних станції, 26 портативних станцій, пересувний пеленгатор. Засоби руху: 100 автомобілів, 40 вантажних автомобілів та ремонтна майстерня». [7, 263]

Прихід до влади комуністів знаменував радикальні зміни як в політичній структурі Румунії, так і в завданнях її спецслужб. Починається нова сторінка в їх історії. Нова структура, створена на базі SSI та Сігуранци, увійде в історію як Секурітате — одна з жорстокіших спецслужб Східного блоку.

 

1. Troncota Ch. Omul de taina al Maresalului — Bucuresti.: Ed. Elion, 2005 – 443 p.


2. Moraru P. Romania si batalia informatiilor intre Prut si Bug (1940-1944) — Bucuresti, Editura Militară, 2011 – 324 p.


3. Національний архів Республіки Молдова (НАРМ) — ф.706 — оп.2 — д.4 — л.528-530


4. НАРМ — ф.706 — оп.2 — д.4 — лл.552-553


5. Rotaru J., Burcin O., Zodian V., Moise L., Mareşalul Antonescu la Odessa — Editura Paideia, 1999 — 256 p.


6. Constantin I. Gherman Pântea între mit și realitate -  Bucuresti.: Editura Biblioteca Bucureștilor, 2010 — 384 p.


7. Moraru P. Serviciile secrete si Basarabia (1918-1991). Dicţionar. — Bucuresti.: Ed. Militară, 2008 — 319 p.

 

]]> Thu, 01 Jan 70 03:00:00 +0300 http://dumskaya.net/post/pumunski-spetcsluzhbi-u-hh-stolitti-vid-/author/ http://dumskaya.net/post/pumunski-spetcsluzhbi-u-hh-stolitti-vid/author/ Кількість книг, присвячених німецьким Абверу, СД або Гестапо обчислюються десятками. Але якщо поставити питання про те, які спецслужби існували в королівській Румунії в 20-40-ті роки, то більшість згадає тільки Сігуранцу. Дійсно назва «Сігуранца» була на слуху у радянських громадян. Володимир Маяковський навіть присвятив їй кілька рядків:

«Из сюрте женераль, интилледжент сервис
Дефензивы и сигуранцы
Выползает всякая сволочь и стерва
Шьет шинели цвета серого
Бомбы кладет в ранцы»

 

У тому, що Сігуранца «бомби кладе в ранці» були щиро переконані не лише пересічні радянські громадяни, але і чекісти. Недарма в багатьох вироках на процесах 30-х років серед інших звинувачень були присутні і звинувачення в шпигунстві «на користь Сігуранци». Насправді, Сігуранца, або Головний відділ безпеки, була важливою, але лише однією із спецслужб Румунії у першій половині ХХ-го столітя.

Взагалі, історія румунських спецслужб починається із другої половини ХІХ століття. У 1859 році відбулося об'єднання князівств Молдавія та Валахія у єдину державу, яка згодом стане Румунським королівством.

Армія королівства створювалася за французькою моделлю. 19 квітня 1892 року у складі Другої секції Генерального штабу був створений Другий відділ — розвідувальний, з трьома підрозділами: контррозвідка, зовнішня розвідка та внутрішня розвідка. Також у 1892 р. у складі Міністерства внутрішніх справ було створено Головне бюро безпеки (Biroul Siguranței Generale). Проте, воно було не єдиним державним інститутом, що займався збором інформації. Подібною діяльністю займалися і Префектура столичної поліції та Генеральна інспекція жандармерії.

Сігуранца — на передньому краї боротьби із більшовизмом

Поштовхом до створення спеціального органу, який би опікувався політичними противниками чинної влади, революціонерами і взагалі підозрілими особами стало селянське повстання, яке руйнівною хвилею прокотилося по Румунії у 1907 році. Держава виявилася неготовою до суспільних пожеж такого рівня, яку довелося гасити дуже жорсткими засобами, за допомогою армії. Звичайна поліція з такими завданнями не впоралась. З благословення міністра внутрішніх справ Румунії Іона Братіану директор Головного управління поліції Янку Панаітеску організував в експериментальному порядку невеликий розвідувальний підрозділ у складі Управління адміністрації МВС, на базі яких згодом була створена розгалужена мережа по всій країні. [1, 204]

Відповідно до Закону від 17 березня 1908 року було ліквідоване Управління адміністрації, персоналу, загальної поліції та статистики і були створені дві окремих дирекції — одна суто адміністративного характеру під назвою Головне управління адміністрації, персоналу та юридичного відділу, інше — виключно загальної поліції та поліції державної безпеки (Direcţiunea Poliţieişi Siguranţei Generale). Новостворений підрозділ називався Головне управління поліції та безпеки. Його очолював генеральний директор і воно знаходилося у безпосередньому підпорядкуванні міністра внутрішніх справ. Були створені спеціальні служби державної безпеки, як центральні — у складі Головної дирекції поліції та безпеки, так і поза його межами. Так, були створені центральні бригади та зовнішні бригади поліції державної безпеки, які називалися Бригади безпеки та Спеціальні бригади безпеки, дія яких поширювалася на всі великі міста країни. місія нових органів полягала в тому, щоб стежити за підривними течіями та контролювати настрої населення. [1, 205]

У свою чергу у складі Головного управління поліції та безпеки було створено два відділи — Головний відділ безпеки та відділ поліції.

З початком Першої світової війни Румунія дотримувалась нейтралітету, аж допоки у серпні 1916 року в Бухаресті не вирішили, що терези удачі схиляються на бік Антанти і вступили у війну. Як відомо, це рішення мало катастрофічні наслідки. Румунська армія була розгромлена, а частина румунської території, включаючи столицю була окупована військами Центральних держав.

Втім, в цілому, результати війни виявилися сприятливими для країни — шляхом об'єднання Старого королівства та колишніх частин Австро-Угорської та Російської імперій (Трансильванія, Банат, Буковина та Бессарабія) із переважно румунським населенням, утворилася Romania Mare — Велика Румунія. Для Сігуранци ж цей процес супроводжувався розширенням кола завдань, одним з основних була протидія спробам більшовицької Росії розповсюдити полум'я світової революції на румунську територію. Найбільш вразливою в цьому плані була Бессарабія, в якій більшовики намагалися використати невдоволення національних меншин (росіян, українців, євреїв, болгар) для підривної діяльності.

Ані уряд Радянської Росії, ані маріонетковий уряд Радянської України не визнавали приєднання Бессарабії до Румунії і намагалися повернути контроль над цією територією, у тому числі за допомогою засобів, які сьогодні називаються «гібридними». Так, у травні 1919 року був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд Бессарабії та здійснена спроба організувати більшовицьке повстання в м.Бендери (Тігіна) на правому березі Дністра. А після остаточного встановлення влади «червоних» на Півдні України в лютому 1920 проти Бессарабії розпочинаються заходи «активної розвідки». Їх координацію здійснювало Закордонне бюро КП (б) У — Закордот, унікальний приклад «партійної» розвідки, яка діяла спільно із Реєстраційним бюро РСЧА (майбутнє ГРУ). [2, 7-8] На територію Бессарабії виводились розвідувально-диверсійні групи, які здійснювали диверсії, терористичні акти по відношенню до чиновників та поліціантів, провокаційні обстріли румунської території.

Агентами Реєстраційного бюро РСЧА та Закордоту на території Бессарабії створювались таємні склади вибухівки та зброї на конспіративних квартирах, які згодом були виявлені агентами Сігуранци. Так, у листопаді 1920 р. була здійснена спроба вибуху у приміщенні Національного театру в Кишиневі. 4 жовтня 1921 року на залізничній ділянці Тігіна-Кеушень біла здійснена невдала спроба підірвати потяг. У грудні того ж року була виявлена терористична організація на чолі з інженером Олександром Томовим у Четатя-Албе (Білгород-Дністровський). Розслідування, яке було проведене органами поліції та безпеки, з'ясувало, що члени цієї організації причетні до нападу, яке було вчинене 14 листопада 1921 р., проти Бригади безпеки Четатя-Албе. Жертвами даного нападу стали двоє солдатів та два агенти безпеки. Під час затримання членів цієї організації були виявлені документи, які засвідчили наявність прямого зв’язку з організаціями з Одеси, звідки вони отримували вказівки та гроші на здійснення терористичних актів. Згодом агенти Сігуранци виявили інші вибухові пристрої в різних районах міста, а також невикористану вибухівку. Службою безпеки були виявлені склади зброї та вибухівки, що надійшла з-за Дністра у кількох населених пунктах на Півдні Бессарабії. [1, 208]

Про масштаби «активної розвідки» може свідчити невдалий рейд диверсійно-розвідувальної групи на територію Бессарабії у жовтні 1921 року. Група з 36 осіб при 5 кулеметах була перекинута в район села Паланка і мала завданням рухатися на південь для диверсій на залізниці. Місцеві жандарми були попереджені старостою села, в якому група зупинилася на відпочинок, після чого розпочалося її переслідування. Рятуючись від переслідувань більшовицький загін повернувся на радянську територію, втративши 11 осіб, включаючи командира. [2, 162]

Піком підривної діяльності більшовицьких спецслужб у Бессарабії можна вважати Татарбунарське повстання у вересні 1924 року.

Румунська військова розвідка також намагалися протидіяти підривній діяльності більшовиків в Бессарабії, допомагаючи українським повстанцям. Так, за сприяння Головного штабу армії Румунії та ініціативою отамана армії УНР Андрія Гулого-Гуленка в Кишиневі було створено інформаційне бюро, яке по суті було повстансько-партизанським штабом.

Управління поліції безпеки продовжує залишатися найважливішою службою Головного управління поліції, і після нової реорганізації Міністерства внутрішніх справ у 1929 р. Відповідно до реформи у його структура складалася з двох служб: Служби інформації (розвідки) та Служба контролю за іноземцями.

Служба розвідки мала в підпорядкуванні 4 управління: Управління суспільного захисту та розвідки; Управління Секретаріату та шифрування; Управління з питань досліджень, преси та «Інформаційного бюлетеня» (в якому містилась інформація щодо найважливіших подій у сфері громадського порядку та державної безпеки); Бюро статистичних записів, архівів та реєстрів. Служба контролю за іноземцями мала два управління: контролю за іноземцями та з питань екстардицій та висилки. Також у складі Сігуранци діяла науково-технічна служба. [1, 211-212]

Згодом Сігуранца пережила ще кілька реорганізацій, залишаючись у складі Міністерства внутрішніх справ.Відповідно до потреб, в її складі формувались нові структури. Напередодні перевороту 23 серпня 1944 року, внаслідок якого був усунений від влади маршал Іон Антонеску, вона мала наступну структуру: Служба безпеки (колишня Служба розвідки), Служба радіозв'язку, Служба контролю за іноземцями, Управління досліджень, Управління преси та перекладачів, Регістратура та архів, Інспекція державної охорони та Корпус детективів.

В цілому характеризуючи діяльність Сігуранци, слід зазначити, що вона виконувала функції політичної поліції, головним завданням якої була боротьба з внутрішніми противниками правлячого режиму та підривними елементами всередині країни. [1, 212]

Михайло Мурузов, батько румунського шпигунства

Міф про усюдисущу Сигуранцу дозволив приховати діяльність головної румунської розвідувальної служби – SSIAR (Serviciul Secret de Informatii a Armatei Romane – Секретної інформаційної (розвідувальної) служби румунської армії), її засновника і беззмінного керівника протягом 16 років Михайла Морузова.Оскільки створення та існування цієї спецслужби безпосередньо пов'язане з конкретною особою, було б логічно приділити їй належну увагу.

Керівник румунської військової розвідки був людиною суто цивільною, хоча серед його предків було чимало воїнів.Майбутній батько румунської шпигунства народився в комуні Зебил повіту Тулча 8 листопада 1887 року. Майже всі джерела вказують серед предків Михайла Морузова запорізьких козаків, що оселилися в Задунав'ї кілька століть тому. Втім, слов'янське походження не заважало Морузову бути русофобом чи радше навіть слов'янофобом.

Найцікавіше в тому, що людина, якій належало очолити румунську розвідку, закінчив лише ліцей. Правда, деякі стверджували, що у нього був диплом бакалавра, але, як відзначав один з його співробітників, «для того, хто за характером діяльності очолюваної ним організації має технічні засоби за бажанням або необхідності мати будь-які види документів, диплом бакалавра, мабуть, справжнього, не становило проблеми».

Свою діяльність у розвідці Морузов почав у жовтні 1909 року в якості спеціального агента Головної дирекції поліції Міністерства внутрішніх справ, будучи впровадженим в соціалістичні кола, після чого він був прийнятий на службу в Сигуранцу в ранзі агента VIII-го класу. Він досить швидко пройшов усі щаблі службової ієрархії, посівши у підсумку пост інспектора поліції в Констанці. Протягом усього цього часу він особливу увагу приділяв питанням шпигунства і контррозвідки в периметрі Болгарія – Добруджа – Південь Росії. [1, 165]

Слід зазначити, що до Першої Світової війни розвідувальна та контррозвідувальна служба в румунській армії знаходилася на низькому рівні.Румунія вступила у війну у 1916 році на боці Антанти. Після розгрому був створений Румунський фронт, основу якого складали війська Російської імперії. В таких екстремальних умовах відбувалася і реорганізація румунської розвідки. У 1917 році за підтримки французької місії було реорганізовано 2-й відділ румунського Генерального штабу (сидячої частини). Була налагоджена взаємодія із російською розвідкою.

В таких обставинах і проявилися належним чином таланти Морузова. У березні 1917 році він створив і очолив Службу безпеки дельти Дунаю. [3, 41] До того моменту в Росії відбулася лютнева революція. Російська армія почала розкладатися під впливом революційної агітації, яка торкнулася і румунську армію. Посилилося дезертирство румунських солдатів російського походження. Свою підривну діяльність проти російських військ вели також німці й болгари. До того ж, певні проблеми румунській стороні створював і російський віце-консул в СулініПрезанов, який, за оцінками румунських істориків, вів себе так, немов Добруджа була російською територією. До того ж якість підлеглого персоналу залишала бажати кращого. На діяльність румунських спецслужб впливав і брак грошей на оплату інформаторів. Однак, досягнення Служба безпеки дельти виявилися значними. Так, був затриманий резидент німецької розвідки в Добруджі і прибережних районах Чорного моря полковник фон Майєр.

У 1919 р. Михайла Морузова звинуватили у розкраданні коштів організації, яку він очолював, але він уникнув судового розгляду за втручання прем'єр-міністра І.С.Братіану, який знав, яку корисну інформацію може дати Морузов для країни. [4]

Слід зазначити, що функції розвідки в армії формально відносилися до компетенції 2-го відділу Генерального штабу. Проте, в мирний час ця структура не проводила розвідувальної діяльності, її функції зводилися до навчання офіцерів, як проводити розвідувальну діяльність під час війни. Контррозвідувальні функції зводилися до стеження за настроями особового складу.

Потрібна була служба, яка б здійснювала розвідувальні та контррозвідувальні дії і в мирний час. Політична поліція, якою була Сігуранца, для цієї роботи була малопридатна, до того ж вона підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, а отже, була далека від потреб армії. У 1924 році була створена SSIAR і Морузов очолив її. Номінально нова структура підпорядковувалася Генеральному штабу румунської армії, але насправді була цілком самостійною структурою.

Дана спецслужба активно співпрацювала з французької та англійської розвідками, у тому числі допомагаючи їм у боротьбі проти СРСР. Їй вдалося створити розгалужену мережу в Болгарії, Польщі, Чехословаччини і всередині країни.

У 1928 р. Морузов запропонував план реорганізації SSIAR, спрямований на вдосконалення спецслужби за зразком Великобританії і Франції.

Він був серйозно стурбований ситуацією в Бессарабії, вказуючи, що свавілля і корупція тамтешніх румунських властей створює умови для збільшення недовіри між Румунією і бессарабцями. Чиновники, послані туди, включаючи співробітників Сигуранци, були зацікавлені лише швидким збагаченням. У своїй доповідній записці він наводить слова радянського агента, затриманого румунськими прикордонниками, який зазначав, що «інспекторат Сігуранци в Бессарабії фактично керується ГПУ Одеси», і що документи які розробляються цією службою виходять в трьох екземплярах: один відправляється до Бухаресту, другий до архіву, а третій читають в Одесі. [5, 439-440]

У 1934 році була проведена реорганізація SSIAR, внаслідок якої вона була виведена з підпорядкування Генштабу і підпорядкована Міністерству оборони. Відповідно до нового Регламенту, у складі служби формувались наступні підрозділи: Управління Службою; Генеральний секретаріат; Секція розвідки; Секція контррозвідки; Команда спостереження (філерська служба); Радіосекція; Територіальний апарат. (див.схему).

Секція розвідки була розділена на три «фронти». Південний фронт складався з чотирьох бюро (або відділ): бюро 1 –Болгарія; Бюро 2 – Югославія, Італія, Албанія; Бюро 3 – Туреччина, Греція, Іспанія і Африка; Бюро 4 – політико-економічний напрямок. Західний фронт також мав у своєму складі чотири бюро: Бюро 1 – Угорщина; 2 Бюро – Німеччина; Бюро 3 – Чехословаччина, Франція, Англія і Бельгія; Бюро 4 – політико-економічний. Східний фронт координував роботу ще чотирьох бюро: Бюро 1 – Радянський Союз;, Бюро 2 – Польща і Прибалтійські держави; Бюро 3 – Китай, Японія і Маньчжурія (варто нагадати, що в північній частині Китаю, захоплений японцями, було створено маріонеткову державу Маньчжоу-Го); 4-е бюро за традицією було політико-економічним. [1, 260]

Секція контррозвідки мала у своєму складі чотири групи: Перша група – контррозвідка; Друга група – промислове шпигунство; Третя група – громадські рухи; Четверта група – військова розвідка.

З структури видно, яким напрямами румунська сторона надавала особливого значення. У сфері особливої уваги перебували Болгарія і Угорщина (країни, які зазнали територіальні втрати на користь Румунії після Першої світової війни), Німеччина і Радянський Союз. Не варто забувати, що Румунія на той момент перебувала під впливом Франції, тому особливу увагу до Німеччини цілком зрозуміло.

Проти Радянського Союзу румунська розвідка також працювала дуже активно. Американський офіцер, який відвідав Румунію після перевороту 23 червня 1944 р., зауважив, що тут знаходиться найкраще досьє про «совєтів» у всій Європі, за винятком хіба що Німеччині.

На випадок війни Морузов активно готував агентуру, яка повинна була залишитися на територіях, які могли зайняти потенційні супротивники Румунії – Угорщина, Болгарія і СРСР.

Керівник румунської розвідки приділяв особливу увагу також технічному оснащенню своєї служби. Його особистий кабінет був буквально заповнений різними пристроями, що записували та підслуховували.

Але набагато більший вплив Михайло Морузов отримав у внутрішніх інтригах і тій боротьбі, яку вів за владу румунський король Кароль II. Він успішно працював над створенням мережі інформаторів. Один з лідерів «Залізної гвардії» (або легіону Михайла Архангела, партії, близької за своїм духом німецьким нацистам) Хориа Сіма, за спогадами Георге Кристеску, брата Еуджена Кристеску, наступного глави румунської розвідки, отримував в місяць 200 тисяч лей, суму величезну по тим часам. Серед його агентів була аристократка княгиня Катерина Караджа (працювала, втім, на різні розвідки) соратники політичних діячів Румунії, відомі журналісти і навіть видатний історик Ніколає Йорґа, який готував для служби історичні довідки.

Морузов мав у своєму розпорядженні значні суми на підкуп ключових фігур Міністерства оборони та Генерального штабу (зокрема, він допомагав їм орендувати житло за зниженими цінами).

Власне кажучи, саме політичне інтриганство і згубило батька румунської шпигунства.

У лютому 1938 р. король Кароль II встановив у Румунії особисту диктатуру. Вістря боротьби королівського режиму було спрямоване не стільки проти нечисленних румунських комуністів, більшість яких вже сиділа в тюрмі, скільки проти «правої» небезпеки — проти «Залізної гвардії» (легіонерів), що набирала силу. Був страчений лідер легіонерів «капітан» Корнеліу Зеля Кодряну, багато легіонерів було вбито або заарештовано, декому вдалося втекти за кордон. На чолі легіонерів став агент МорузоваХориа Сіма.

Роль керівника румунської військової розвідки при новому режимі зросла. У зовнішній політиці Кароль II почав поворот від союзу з Францією до союзу з нацистською Німеччиною. Але це не врятувало Румунію від територіальних втрат. У червні радянські війська вступили у Бессарабію і Північну Буковину. За результатами Віденського арбітражу, що відбувся у серпні 1940 року за безпосередньої участі Німеччини, Румунія була змушена передати Угорщині Трансільванію, а Південна Добруджа відійшла до Болгарії. Велика Румунія перестала існувати.

На початку вересня 1940 р. Михайло Морузов відправився у Венецію на зустріч з шефом німецької військової розвідки Абвер Вільгельмом Канарісом і керівником італійської розвідки SIM Джакомо Каброні. У цей момент в Бухаресті розпочалися масові демонстрації проти Віденського диктату і королівського режиму. У паніці король Кароль II передав владу генералу Іона Антонеску, який сформував уряд з участю легіонерів. Кароль II втік з країни, а Румунія була оголошена національно-легіонерскою державою, формальним главою якої був молодий король Міхай.

По приїзді з Венеції Морузов був заарештований і поміщений до в'язниці Жилава, де вже знаходились й інші діячі королівського режиму. 26 листопада до в'язниці увірвалася каральна група залізногвардійців на чолі з лідером Легіонерського робочого корпусу Думітру Грозя, яка розстріляла 14 ув'язнених, серед яких був і батько-засновник румунської розвідки. Можна припустити, що він стояв під першим номером у списку. Хоріа Сіма, отримавши посаду віце-прем'єра в уряді Антонеску, явно хотів, щоб ніхто не дізнався про те, що полум'яний борець за румунські ідеали був високооплачуваним інформатором спецслужби, що захищала королівський режим, той самий режим, який розстрілював і вбивав його соратників.

Сучасні румунські історики по-різному оцінюють роль і значення Морузова. Одні відкрито захоплюються ним, називаючи «асом румунської шпигунства». Інші підходять до цієї особистості більш критично, вказуючи на те, що перебуваючи на чолі такої могутньої спецслужби, Морузов не зміг передбачити, ні тим більше запобігти територіальні втрати Румунії.

1. Moraru P. Serviciile secrete si Basarabia (1918-1991). Dicţionar. — Bucuresti.: Ed. Militară, 2008 — 319 p.

2. «Закордот» в системі спецслужб радянської України: Збірник документів. — К.: Вид-во НА СБУ, 2000. -213 с.

3. Troncotă, Cristian: Mihail Moruzov și frontul secret. — BucureștiEd. Elion, 2004. — 310 p.

4. Mihail Moruzov, spionul cu trei clase şiomul lui Carolal II-lea, care a înfiinţat primul Serviciu Secret din România URL: https://adevarul.ro/locale/tulcea/mihail-moruzov-spionul-trei-clase-omul-carol-ii-lea-infiintat-serviciu-secret-romania-1_54f0b1ce448e03c0fd0ca74b/index.html

5. Moraru P. - La hotarul romanesc al Europei. Din istoria Siguranţei Generalein Basarabia (1918-1940). — Bucuresti.: Institutul National pentru Studiul Totalitarismuluial Academiei Romane, 2008 — 526 p.

Джерело: https://niss.gov.ua/news/statti/pumunski-specsluzhbi-u-khkh-stolitti-vid-siguranci-do-sekuritate

]]> Fri, 15 Oct 10 10:46:37 +0300 http://dumskaya.net/post/pumunski-spetcsluzhbi-u-hh-stolitti-vid/author/ http://dumskaya.net/post/rossiyskaya-informatcionnaya-voyna-protiv-m/author/
"Независимая Молдова" 7 июля 1992 года. Заявление Президента Республики Молдова Мирчи Снегура.
Тогда на Молдове Россия опробовала методы информационной войны, которые позже она будет применять в Грузии, Украине, короче везде, куда Россия протянет свои щупальца.
Заявление Снегура — реакция на деятельность "Останкино" (ныне ОРТ). Увы, тогда и украинские граждане смотрели на приднестровский конфликт через призму российских СМИ. "Распятые мальчики" и "негры на БТР" появились именно тогда. Но тогда никто и представить себе не мог, что СМИ демократической (как казалось) России буду так безбожно врать.


"Добрые надежды породили у наших людей на обоих берегах Днестра итоги нашей встречи в Москве с Президентом России Борисом Ельциным. Казалось бы, кому, как не журналистам "Останкино" в эти дни нужно было исключить одностороннее, тенденциозное освещение событий, стимулировать стремление к прекращению огня и диалогу.
К сожалению, указанная телекомпания и в эти, тяжелые для всех нас дни не изменила своего стиля при освещении событий в Молдове. Мы уже почти привыкли к тому, что своими репортажами из Тирасполя журналисты, не аккредитованные в нашей стране, якобы в целях защиты русского населения создали видимость для десятков миллионов телезрителей существования еще одного молдавского государства на Днестре. Привыкли мы и к тому, что с помощью нечистоплотных журналистских приемов на весь мир пропагандируется образ врага и агрессора в лице Молдовы — страны, ни разу не напавшей на своих соседей и не имеющей ни единого солдата на чужих территориях..."


...Поражает другое. Каждый вечер с удивительным постоянством с телеэкрана льется поток лжи, лжи грубой и аморальной. Участие в конфликте румынских добровольцев и летчиков, которых никто и нигде не видел, применение молдавской стороной танков и других видов вооружений, отсутствующих в нашем арсенале, другие фальсификации, помноженные на выборочный и односторонний показ жертв трагического конфликта, являются агрессивной и нечестной дискредитацией нашей государственной политики, стимулируют недоверие между партнерами по СНГ. И в то же время замалчиваются документально подтвержденные зверства, издевательства над мирными жителями тираспольской военной диктатуры, участие в конфликте 14-й армии..."


И под конец наивно-декларативное: "Я надеюсь, что с помощью демократических сил России, ее президента Бориса Ельцина, лидеров других стран наш народ найдет найдет в себе достаточно духовных сил, чтобы преодолеть эту критическую ситуацию."


В общем, кому интересно, читайте документ эпохи.

 
]]> Thu, 14 Oct 10 17:59:39 +0300 http://dumskaya.net/post/rossiyskaya-informatcionnaya-voyna-protiv-m/author/ http://dumskaya.net/post/po-povodu-novyh-dogovorennostey-o-polnom/author/ Вопрос даже не в том, что "запретили стрелять". В конце концов, если следовать букве Минских соглашений (а Украина из них, как известно, не вышла), то прекращение огня — основа для всех последующих шагов.

Но... В этом контексте есть не менее важные вопросы.

Во-первых, кто будет контролировать соблюдение соглашения с "той стороны". В Совместный центр по контролю и координации (СЦКК) входили только представители Украины и России. Российские представители покинули СЦКК в декабре 2017 года, и я не слышал об их возвращении. Тогда по логике должны контролировать какие-то представители ОРДЛО, которые ну совсем-совсем нелегитимны. И если Украина их признает, то это очень и очень плохо. Это — легитимизация "ДНР-ЛНР" в качестве субъектов переговоров. То, чего хочет от нас Россия. То, что не удалось провести под видом Консультативного совета.

Во-вторых, кто "та сторона", которая должна прекратить огонь? Российские части или "вооруженные части ОРДЛО"? И тут, как ни крути, вновь встает вопрос о легитимизации "ДНР-ЛНР", подчеркиваю, в качестве стороны переговоров.

Почему это выгодно России, очевидно? В Украине — "внутренний конфликт", Россия здесь ни при чем, она — "честный маклер". А ради легитимизации сепаров можно и огонь прекратить. Только последствия этого — "приднестровизация" ОРДЛО со всеми вытекающими из этого последствиями. Вон ПМР уже 30-летие скоро отмечать будет.

Ну и в-третьих, все, чему радуются сивохи, априори вызывает у меня подозрения.
Так что хотелось бы услышать больше подробностей о "прорыве" в Минском процессе, поскольку сейчас вопросов больше, чем ответов.

]]> Thu, 23 Sep 10 15:56:10 +0300 http://dumskaya.net/post/po-povodu-novyh-dogovorennostey-o-polnom/author/ http://dumskaya.net/post/chernomorskiy-interes/author/ Украина в очередной раз отметила День Военно-морских сил. Этот праздник не только чествование военных моряков, но и напоминание об оккупированном Россией Крыме, о нерешенных проблемах военного флота, о существующих угрозах. Российско-украинская необъявленная война продолжается. Сегодня Украине крайне важно сформировать долгосрочный план действий в Черноморском регионе, направленных на противодействие России и восстановление территориальной целостности страны. И многое здесь зависит от отношений со странами региона, в первую очередь со странами-членами НАТО. Иными словами, Украине предстоит таким образом сформировать свой черноморский интерес, чтобы он стал частью политики НАТО и Евросоюза в регионе.                     

Недавно экспертами Национального института стратегических исследований (НИСИ) был подготовлен аналитический доклад «Российская политика в Черноморском регионе: угрозы и вызовы для Украины», в котором проанализирована политика Российской Федерации в отношении государств Причерноморья и подготовлены рекомендаций, направленные на усиление черноморского вектора внешней политики Украины.  

В настоящий момент, к сожалению, сложно говорить о консолидированной позиции черноморских стран-членов НАТО — Румынии, Болгарии и Турции как в отношении самого Черноморского региона, так и в отношении российской политики в регионе. Кроме того, эти страны, существенно отличаются как по экономическому, так и по оборонному потенциалу.

Румыния критически относилась к действиям России на Черном море еще тогда, когда это не было общим трендом. Президент Румынии Траян Бэсеску раскритиковал Харьковские соглашения 2010 года, которые продлили сроки пребывания Черноморского флота РФ в Крыму. Из трех черноморских стран — членов Альянса, Румыния последовательно отстаивает необходимость увеличения присутствия НАТО на Черном море.    

И не только на словах. Румыния является одной из нескольких европейских стран — членов НАТО, сумевших повысить расходы на оборону до 2% ВВП. Этот показатель был достигнут в 2019, когда оборонный бюджет страны составил 4, 96 млрд долл. США.В соответствии с Программой модернизации закупается новое вооружение. К примеру, в этом году Румыния готовится принять первую партию из 36 бронетранспортеров Piranha V.    

Согласно договору между США и Румынией по обороне от баллистических ракет (2011) на бывшей авиабазе в Девеселу развернуто американский многоцелевой зенитно-ракетный комплекс Aegis, оснащенный ракетами-перехватчиками Standard Missile 3 (SM-3). Строительство противоракетной системы в Румынии является частью Европейского поэтапного адаптивного подхода ПРО США. В ответ на запрос НАТО Соединенные Штаты принимают меры по размещению в Румынии современной системы ПРО THAAD (для высотного внеатмосферных перехвата ракет в радиусе до 200 км). На территории страны также расположен американский военный контингент. авиационная база «Михий Когэлничану» используется для транзита американских сил в Афганистана и базирования истребителей Typhoon ВВС Великобритании.По итогам Брюссельского саммита НАТО (июль 2018) Румыния добилась размещения на ее территории операционного командного центра Альянса и многонациональной бригады.  

Вместе с тем, состав военно-морских сил страны не соответствует той роли, которую стремится играть Румыния и не может на должном уровне противостоять Черноморскому флоту РФ, который за последнее время пополнился несколькими новейшими боевыми кораблями. В боевом составе румынского военного флота  насчитывается 3 фрегата (постройки 80-90-х годов ХХ в., два из них — британские Type 22), 4 корвета (также построены в 80-е годы ХХ в.), 3 ракетных катера (советского проекта 1241), 3 торпедных катера, другие корабли и вспомогательные суда. Кроме того, Румыния намерена приобрести для ВМС страны 4 корвета проекту SIGMA. 

В 2016 Бухарест выдвинул предложение о создании Черноморской флотилии НАТО, которая должна была включать корабли Румынии, Болгарии и Турции, однако эта инициатива не нашла поддержку со стороны Болгарии.  

Военно-воздушные силы Румынии до недавнего времени были представлены истребителями МиГ-21 советского производства (более 30 единиц), средний возраст которых превышает 40 лет. В последние годы Румыния приобрела в Португалии 12 подержанных истребителей F16 и намерен приобрести еще 5. В целом Румыния требует 36 истребителей этого типа, которые должны заменить устаревшие советские самолеты. Болгария благодаря высокому уровню присутствия российского капитала (к примеру, «Лукойл» владеет крупнейшим на Балканах нефтеперерабатывающим предприятием в Бургасе, который обеспечивает 9% ВВП страны), зависимости от поставок российских энергоносителей, лояльного отношение многих представителей политической элиты к России проявляет сдержанность по некоторым вопросам общей политики НАТО и ЕС.    

В то же время ошибочно считать Болгарию пророссийской страной. Скорее, можно говорить о попытках современной болгарской элиты, оставаясь членом ЕС, строить взаимовыгодные отношения с Россией и получать экономическую выгоду от обеих сторон. Отсюда противоречивость как военной, так и энергетической политики Болгарии (последняя состоит в намерении получать как российский газ, так и сжиженный газ из США).  

Военно-морские силы Болгарии являются относительно незначительными: 4 фрегата (3 — типа Wielingen, построенные в Бельгии в 70-е годы ХХ в., 1 — сторожевой корабль советского проекта 1159, того же периода), 3 корвета (советский проект 1241), 3 тральщика. Болгария планирует закупить два многоцелевых корвета, которые должны заменить корветы (малые противолодочные корабли) советской постройки.  

Военно-воздушные силы Болгарии имеют на вооружении 15 МиГ-29 (по разным данным, в пригодном для использования состоянии — от 4 до 7 самолетов) и 14 штурмовиков Су-25. В 2019 достигнута договоренность между США и Болгарией о приобретении 8 многоцелевых боевых самолетов F-16V Block 70, которые должны были заменить советские / российские МиГ-29. Общая сумма контракта составляет 1, 256 млрд долл США и предусматривает поставку самолетов до 2023 года. Благодаря закупкам американских истребителей в 2019 Болгария приняла рекордный оборонный бюджет, благодаря чему военные расходы увеличились на 127% (самый высокий темп роста среди европейских стран). Т

Турция в Причерноморье играет противоречивую роль. Черноморское пространство не относится к первоочередным приоритетам турецкой политики. Турция стремится избегать излишней конфронтации и действий, которые могут привести к росту напряженности в акватории Черного моря. На этом стоится и ее политика в отношении России, которая напоминает скорее сложную политическую игру, в основе которой прагматизм и национальные интересы Турции зачастую доминируют над интересами НАТО.     Турция не признала претензий Москвы на украинский Крым, развивает военно-техническое сотрудничествос Украиной, что не мешает ей реализовывать совместные с Россией проекты (в первую очередь в сфере энергетики) и даже закупать у нее зенитно-ракетный комплекс С-400 «Триумф». Вместе с тем интересы России и Турции сталкиваются в Ливии и Сирии, где обе страны пытаются  реализовать свои геополитические интересы.  

Как отмечают эксперты НИСИ в упомянутом исследовании, «активная региональная политика обоих государств закономерно приводит к столкновению интересов Анкары и Москвы. Турция в соответствии с неоосманистськои концепции пытается обеспечить доминирование на пространстве бывшей Османской империи, прежде всего на Ближнем Востоке. Со своей стороны, Российская Федерация, пытаясь получить статус великой державы, усиливает влияние через активизацию внешней политики также, в частности, на Ближнем Востоке и в Северной Африке. Такое пересечение интересов формирует основу для конфронтации Москвы и Анкары, которые делают ставку на различных игроков в своей ближневосточной политике».  

Основу надводной части военно-морского потенциала Турции составляют 16 фрегатов и 10 корветов (4 из них являются новейшими кораблями, построенными в рамках реализации турецкого проекту MILGEM). В состав входит также значительное количество малых кораблей — 19 ударных катеров, 16 патрульных лодок. мощной силой есть Подводная флотилия ВМФ Турции — 12 субмарин типа 209. С задержками выполняется программа обновления флота — через реализацию проектов по строительству универсального десантного корабля Anadolu, субмарин типа 214.

Авиационные подразделения флота имеют на вооружении около 50 единиц техники — патрульные и тренировочные самолеты и вертолеты, БПЛА.  Основу ВВС Турции составляют около 250 самолетов F-16 различных модификаций. Для контроля воздушного пространства используются 4 самолета Boeing 737 AEW & C. Значительны успехи Турции по разработке и применении БПЛА. Вместе с тем, конфликт с США привел к исключению Анкары из программы разработки самолета пятого поколения F-35. 

Таков вкратце потенциал черноморских стран-членов НАТО, в союзе с которыми Украине предстоит формировать свой черноморский интерес.

 

]]> Wed, 22 Sep 10 12:39:27 +0300 http://dumskaya.net/post/chernomorskiy-interes/author/ http://dumskaya.net/post/o-krestike-i-plavkah-ogpu-luchshiy-drug/author/ В Татарбунарах отметили годовщину инспирированного ОГПУ восстания. Теперь оно стало "выдающимся этапом в борьбе народа Украины за независимость". Раньше это был "выдающийся этап в борьбе народов Бессарабии за установление Советской власти". Если следовать этой логике, то ОГПУ — лучший друг украинского народа в борьбе за независимость. 

А если честно, дабы устранить кашу в головах, было бы неплохо подготовить к 100-летию восстания издания, в котором рассказать, как готовилось и финансировалось восстание, кто поставлял оружие, какова была его настоящая цель и т.д.

В тот момент Румыния была не единственной страной, где Советский Союз пытался разжечь очаг восстания и войны. В том же 1924 году потерпело поражение большевистское восстание в Эстонии, которое должно было развиваться по отработанному сценарию, мятеж, затем призыв к "советским братьям" прийти на помощь и профит. Но не срослось.

]]> Thu, 01 Jan 70 03:00:00 +0300 http://dumskaya.net/post/o-krestike-i-plavkah-ogpu-luchshiy-drug/author/ http://dumskaya.net/post/mesyatc-v-starychah-vpechatleniya-ot-armey/author/ Итак, как и обещал, рассказываю о впечатлениях от армейских сборов.

Призвали на 30 дней. Я формально зачислен в ОР-1 погранотряда, но то таке. 
ВУС у меня стрелковый. Из военкомата позвонили, сказали, что либо на Шри-лан, либо в "Десну". Выбрал "Десну", вот инстинктивно. Пришел, сказали, что еду не в "Десну" а на "Старычи", на Яворив. В общем, главное, что не Шри-лан.

Везли из Одессы поездом, ВСП шманала на входе в сборный пункт рюкзаки на предмет алкоголя. Все командой — из военкомата автобусом, на вокзале — в зал ожидания для военнослужащих на втором этаже, опять же ВСП не выпускала. В конечном итоге на пользу. Доехали без эксцессов, съели и выпили почти все, что взяли из дому. Из Львова опять же автобусом.

На Старычах после ожидания в столовой — в клуб. В клубе крутили "Киборгов". Беспрерывный сеанс. Пока так.

Распределяли в пехоту, но вот подумал про себя — пару дней как исполнилось 49 лет, никогда не испытывал желания бегать по полям, копать окопы и в целом переживать все прелести пехотной жизни. Уж простите, если кого обидел.. Как нормальный гражданский гуманитарий и рукожоп по жизни испытываю благоговение перед людьми, применяющими точные науки. Попросился в арту. Благословили. 

Теперь по порядку. Первое. Вещевое довольствие. Твердая пятерка с очень масюсеньким минусом. Выдали и зимнее, и "демисезонное", два комплекта белья, зимние штаны с утеплителем (обалденная вещь, учитывая тот факт, что было от -12 до — 5). "Таланы" понравились, говорят, что это типа третье поколение, но на ноге были как родные. И было жалко их сдавать, как и всю остальную форму. Кому-то конечно не повезло с ростом, бывает. Но к форме претензий в принципе нет. Масюсенький минус касается двух вещей: трехпалых руковиц советского образца и знаменитого брючного ремня, он же "кишка" или "шнурок". Ремень можно было затянуть лишь на юношеской осиной талии, а мне так на бедре. Ну, в итоге проходил с неуставным ремнем "Дольче Габана"

Второе. Еда. Тоже твердая пятерка. Да, на обед или половинка банана, или половинка киви, или половинка апельсина (яблока). Да-да-да. И выбор, пусть и ограниченный: картошка или макароны, сосиска или рыба. Это на ужин. Хлеб белый или черный. Первое блюдо (которое жидкое) в принципе каждый день разное. В обед чеснок и лук. Честно, съел лука и чеснока наверное, свою годичную норму. Благо, милых дам не было и никто не нюхал.

Третье. Жилье. Вот тут начинается жопа. После нескольких дней проживания на казарме начали переселять на палатки. При минусовой температуре это вот совсем-совсем. Когда мы зашли в палатку, предназначенную нам для проживания, я тихо ох...л, ибо кровати, к примеру, были поставлены на сырую землю, на которой еще лежал снег. В общем, как всегда, "спасение утопающих — дело рук самих утопающих". К моему счастью, в нашей палатке оказался опытный народ, "дядьки" (меня тоже занесли в эту категорию, обращаясь "дядько"), которые палатку обустроили: кинули щиты и доски, переставили кровати, в результате, они обрели состояние, готовое к жизни. Но в целом жить на палатке при морозе -12 ну его нафиг. Аргументы насчет того, что "максимально приближенные к боевым" не принимаются, ибо все же мы прибыли учиться, а не воевать. Да и воевать в херовых условиях тоже не полагается. Как результат — народ таки болел, не то чтобы очень-очень, но да.

Да, после происшествия на Шри-Лане дали огнетушитель и регулярно приходили проверять пожарную безопасность. Один раз даже какое-то телевидение приехало, в связи с чем всех, включая симулянтов, повыгояняли на занятие и закрыли чепок. 

Четвертое. Досуг. Не надо думать, что это последнее дело. Солдат должен быть занят. Если он не занят, его тянет забухать. Бывал и такое. Но не смертельно. Позитивный момент — незадолго до окончания сборов отчислили самых явных аватаров и прогульщиков. И денег им за это не заплатят.

Понятно, что народ бегал в соседнее село, понятно, что ездили в Иваново-Франковск оформлять карточки "Привата", но то таке. 

Были организованные поездки в Креховский монастырь (за что отдельное спасибо командованию части) и во Львов. В Крехов ездил, во Львов брали по 25 человек от батареи, не попал. Да и не особо хотел. За две недели до этого съездил во Львов с разрешения начальсва, удовольствие не из дешевых: на такси 450 грн туда, 450 грн обратно. Но поскольку ехали вдвоем, то в итоге все обошлось лично мне в 450 грн. Недешево, зато быстро. 

Одна из проблем досуга — зарядка мобильных и смартфонов. Не смейтесь, ибо это сейчас и книжка и кинотеатр. Я, к примеру, делал пару раз небольшой кинотеатр для сослуживцев, показывая фильмы с Ю-тюба. Но техника безопасности у нас запрещает типа держать розетки для зарядки в палатке. Все это обходят, понятное дело, но в общем непорядок.

Пятое. Учеба. Здесь как в обществе. Кто-то пришел учиться и учился, кто-то пришел получить материальную компенсацию и волынил. В результате все равно образовалась небольшая группа тех, кому интересно и кто хочет знать, независимо от того, воевал или не воевал. Учили студенты Львовской академии. В конце концов, им тоже надо учиться педагогическому мастерству.. 

В общем по итогам из меня получился средней руки наводчик, способный выполнять приказы СОБ, ну, на худой конец — номер обслуги. В артиллерии вообще очень многое зависит от офицера. В отличие от пехоты.

Кстати, о пехоте. На вопрос "как?" пехотинцы отвечали "почти как срочка". Легенда или правда, но каждый день пехота в поле, с песнями и строем передвигаются по территории части, исписали целую тетрадь конспектом. В общем, мы были на курорте.

Но. Стреляли, наводили, таскали снаряды. Кроме всего прочего, бегали с автоматом, преодолевали полосу препятствий, проходили обкатку танком. В связи с чем возник вопрос "мы арта или спецназ?". Сошлись на том, что мы "артиллерийские котики". Ну это с улыбкой, если что.

Шестое. Люди. Люди разные. Атошники, прошедшие срочку, мобилизованные, но не воевавшие вроде меня. Разные люди, разное настроение. 

На вечернем построении после спуска флага классика "Слава Украине — героям слава! ", "Слава нации смерть ворогам! ", "Украина — понад усе", "Путин-х..ло". 

Но в целом — уйма адекватных пацанов, что воевавших, что не воевавших, нормальных, интересных. Все равно объединяемся по привязанностям и симпатиям. И я рад, что вот познакомился и подружился с ними. Без всякого лишнего пафоса.

Ну и если позовут на сборы еще раз схожу. Может еще какую-нибудь специальность получу. Только не на Шри-лан)) 

P.S. А вот ВУС у меня так и не поменяли. и ОР я все же в погранотряд))

]]> Thu, 06 May 10 22:59:44 +0300 http://dumskaya.net/post/mesyatc-v-starychah-vpechatleniya-ot-armey/author/ http://dumskaya.net/post/dosrochnye-vybory-nikomu-ne-nuzhny/author/ Досрочные выборы в Одессе, по идее, никому не нужны и прежде всего, Киеву. Во-первых, преждевременная затрата ресурсов, которые могли бы пойти на парламентскую кампанию, которая не за горами. Во-вторых, лишняя трата нервов, которая никому не нужна. У нас выборы могут привести к очередной поляризации настроений. Это уже из опыта, достаточно вспомнить накал местных политических страстей в 90-е. Еще одного 2 мая не будет, но вот попытки провести все по "горячему" сценарию не исключаются. А это сейчас никому не нужно. Большинство избирателей — это политическое болото, не определившееся окончательно, за кого оно будет голосовать. Зачем им давать возможности самоопределяться накануне парламентских выборов. 
Поэтому наверняка все оставят в некоем подвешенном состоянии. Если все будет плохо для Геннадия Леонидовича начнут готовить преемника. Если хорошо, то оставят в покое.
Да и мэрам других городов урок. Раньше держали на финансовом поводке — могли дать деньги, могли не дать. Децентрализация эту проблему устранила. Но держать в узде желательно. И показательная порка может кому-то показаться весьма полезным занятием.
В общем, будем посмотреть. Чем меньше информации, тем больше поле для фантазии.

]]> Fri, 30 Apr 10 15:59:50 +0300 http://dumskaya.net/post/dosrochnye-vybory-nikomu-ne-nuzhny/author/ http://dumskaya.net/post/o-peremogah-i-peremogah/author/ Немножко интересной статистики. Люблю иногда покопаться в цифрах. 

Уже два года подряд в Одесской области индекс строительной продукции в плюсе. В 2017 году +38%. Строительный бум в свою очередь, стимулирует развитие смежных отраслей промышленности стройматериалов. По ряду видов промышленной продукции объемы производства уже превысили уровень довоенного 2013 года. 

Например, "Растворы бетонные, готовые к использованию": 2013 г. — 939, 7 тыс, в 2017 г. — 1052, 2 тыс.т. 

"Элементы конструкций сборные для строительства из цемента, бетона или искусственного камня": 2013 г. — 57, 5 тыс. куб.м., в 2017 г. — 116, 6 тыс. куб.м. 
"Блоки и кирпич из цемента, бетона или камня искусственного для строительства": 2013 г. — 9 млн. штук условных кирпичей, в 2017 г. также 9 млн. штук (но был серьезный подъем в 2016 г.)

Есть интересная динамика по пищевой промышленности, доля которой, как известно составляет треть от объемов промышленного производства. Но об этом потом.
Понятно, что для каких-нибудь упоротых сторонников святого Михо и прочих борцунов эти цифры ничего не говорят. Они Мальдивы обсуждают или святого Михо возле моря. 

Но, даже несмотря на несовершенство статистики и далеко не полную картину того, что она дает, можно сделать хотя бы следующие выводы.

Во-первых, позитивные тенденции есть, хотя "перемога" с оговоркой, учитывая скандалы с застройкой исторического центра Одессы (77, 7% строительства приходится на Одессу).

Во-вторых, "перемога" стремная, поскольку строительный бум может смениться застоем, что уже бывало. Уже сегодня говорят о том, что предложение на рынке жилья превышает спрос. А сама емкость рынка определяется скорее объемами теневой экономики и тех денег, которые сегодня находятся на руках. Недвижимость остается основным объектом вложения "лишних" денег, в том числе коррупционных. Другие инструменты слабы, например, фондовый рынок. Остановившееся строительство потянет за собой и смежные отрасли, а заодно и прекрасные показатели промышленного роста в Одесской области. К этому, как минимум, надо быть морально готовым.

В-третьих, думать о развитии других отраслей и не только промышленных, хотя бы для того, чтобы диверсифицировать риски.

Как-то так на мой дилетантский взгляд.

]]> Thu, 29 Apr 10 12:10:10 +0300 http://dumskaya.net/post/o-peremogah-i-peremogah/author/