Давайте по порядку.

Що ми знаємо про бажання Трампа зупинити війну, і наскільки це реально?

Протягом трьох років повномасштабної війни Дональд Трамп неодноразово робив контроверсійні, а часом і скандальні заяви щодо України. Він звинувачував у розв’язанні повномасштабної війни президента Байдена, запевняв, що сам би не допустив нападу росії, бо «має хороші стосунки з путіним» і точно зміг би з ним домовитися. Під час виборчої кампанії 2024 року ця риторика продовжилася — Трамп обіцяв швидко досягти миру.

Нагадує дещо риторику нинішнього українського президента в 2019 році, доволі іронічно.

Але важливо — досягти миру яким чином, на яких умовах і якою ціною? Це залишається невідомим.

Російська агресія почалася і триває з волі путіна, який висуває Україні вимоги, виконання яких фактично означає наше знищення як суверенної держави. Скорочення армії, обмеження військово-промислового комплексу, визнання російськими наших окупованих територій, обмеження статусу української мови та української церкви, відмова від ЄС і НАТО тощо.

Відповідно, війна не може закінчитися без примусу путіна до миру. Тому головне питання: які інструменти тиску на росію можуть бути зараз у Вашингтону? Або чим саме, за планом нової адміністрації США, Україні доведеться поступитися, щоб «умиротворити» агресора?

Нова американська адміністрація не є до України повністю дружньою, але відверто ворожою її теж називати не варто. І звісно, легко вести діалог із тими, хто вже на твоєму боці, але ще важливіше говорити з тими, чия підтримка не є безумовною, особливо якщо ця країна — твій ключовий союзник.

Трамп нещодавно був обраний американськими громадянами, і, відповідно, буде президентом США ще чотири роки. Як би ми до нього не ставилися, ми не можемо дозволити собі залишитися без американської підтримки на цей період. Чи ця ситуація складна? Так, надзвичайно складна. Але точно не безнадійна.

Полеміка навколо питання війни в Білому домі — зрада чи перемога?

Обговорення ключових пунктів мирного плану колись мало статися. Та чи мало воно статися саме в цей момент і саме в такій формі? В політиці справи і реальні результати важать набагато більше ніж слова, це не ефір в тіктоці і не подкаст на ютубі.

З одного боку, президент Зеленський намагався просувати українські наративи у відповідь на лояльні до росії тези, які лунали на зустрічі. Завдяки цьому світ мав можливість ще раз почути правду про війну. З іншого боку, Зеленському явно бракувало знання мови, а ще гірше — стриманості й стратегічної розважливості. Фактично, президенти України та США сперечалися в прямому ефірі, перебиваючи одне одного, що навряд чи можна вважати дипломатичним успіхом.

Для частини суспільства виглядає потужно і навіть надихає те, що український президент «поставив на місце» президента США, відкрито заявивши правду.

Але для мене важливіше інше: які будуть наслідки цієї розмови? І чи не коштуватиме вона Україні занадто дорого?

Чи можемо ми вижити без допомоги США? Зеленський в одному зі своїх інтерв’ю сам відповів на це питання дуже влучно: «вижити можемо, але не всі з нас».

Ми — смілива нація, яка наважилася протистояти путіну і росії. Але як ми плануємо воювати без американської підтримки? Розвідувальні дані, зв’язок зі Starlink для військових, протиракетна оборона, поставки зброї — де ми це будемо брати? І це неможливо замінити ейфорією від видовища, як «ставлять на місце» Трампа.

Що буде далі?

Я сподіваюся, по-перше, на те, що європейські лідери зможуть взяти на себе активну роль у формуванні реального мирного плану та у налагодженні зв’язку між Україною та США, і також хотілося б вірити, що саміт в Лондоні принесе конкретні результати, відчутні для посилення нашої оборони. А по-друге, ще важливіше — щоб президент Зеленський перестав орієнтуватися на рейтинги, лайки і овації, взяв себе в руки і повернувся до перемовин з Трампом і його командою, в ідеалі – залучивши широке коло досвідчених перемовників.

Ми у складному становищі, в якому вже давно немає ідеальних варіантів виходу. Потрібно продумувати кожен крок, щоб наступний не виявився гіршим за попередній.

І на дебатах між Трампом і Зеленським головне — не допустити, щоб переможцем став путін.

Наша команда в рамках збору підписів під петицією щодо скасування санкцій поспілкувалася більш ніж з сотнею мешканців міста. Їхні реакції умовно можна поділити на три групи.

Перша і найбільша – «моя хата скраю». Цих людей питання санкцій, як і інші політичні питання, просто не цікавить. Вони не хочуть у це заглиблюватися, розбиратися і віддають перевагу тотальному дистанціюванню.

🗣 «Мене політика не цікавить».

🗣 «Я не слідкую за новинами, мене це не обходить».

Друга – ті, хто підтримує санкції. Вони не надто переймаються правовими аспектами, політичними наслідками й вважають, що такі дії влади точно виправдані.

🗣 «Правильно зробили! Давно треба було! »

🗣 «Значить, є за що! »

Третя група – противники санкцій. І тут цікаво: більшість із них не є прихильниками Порошенка чи будь-якої іншої політичної сили. Логіка цих людей проста – зараз не час для внутрішнього протистояння, бо головна мета нашої країни – вижити у війні.

🗣 «Під час війни цього робити не можна».

🗣 «Треба думати про війну, а не про внутрішню політичну боротьбу».

🗣 «У нас зараз спільний ворог – в Кремлі».

Я вважаю, що владі варто почути цих людей і дослухатися. Президент Зеленський та його оточення має визначитися: якщо вони хочуть зберегти державу, то мають припинити внутрішню боротьбу й політичні переслідування. Сьогодні потрібно не розколювати країну, а об’єднувати, бо, як писалося в спущених згори у місцеві ради зверненнях на підтримку Президента: «війна не закінчилася, і ворог не зник». Мудрі слова, нехай би не різнилися зі справами.

Україна протистоїть російській агресії вже одинадцятий рік, з них три роки – триває повномасштабна війна. Ми воюємо не тільки за територію, а за саму суть та вектор розвитку нашої держави: чи залишиться вона вільною, демократичною, європейською.

У демократичних країнах влада і опозиція балансують одна одну. Системна опозиція – це запобіжник від узурпації влади,  основа політичної рівноваги та голос тих, хто не згоден із владою. Вона контролює уряд, вимагає відповідальності, пропонує альтернативні рішення. Без опозиції влада стає неконтрольованою, а суспільство – беззахисним перед авторитаризмом.

На відміну від росії чи білорусі, де свободи слова та реальної політичної конкуренції не існує, де всі опозиційні діячі мають три дороги — в’язниця, еміграція, смерть, де десятиліттями влада зосереджена в одних руках, в Україні – не так.

За часи незалежності ми неодноразово доводили, що Україна – не росія. У нас є політична конкуренція, свобода слова, право на вибір, змінність влади.

Під час Революції Гідності українці повстали проти узурпації влади та проросійського курсу, і деякі з них за збереження України заплатили власним життям. Проросійський режим було повалено, але росія відповіла анексією Криму та окупацією частини Донбасу, розпочавши збройну агресію проти України.

Володимир Зеленський був обраний Президентом України в 2019 році більшістю голосів на демократичних прозорих виборах, результати яких ніхто не ставить під сумнів. Його попередник Петро Порошенко передав владу так, як це роблять у цивілізованих країнах. І очолив опозиційну партію.

24 лютого 2022 року, після початку повномасштабного російського вторгнення Володимир Зеленський отримав рекордний рівень довіри. Йдеться не про підтримку особисто Зеленського як політика, це довіра в першу чергу до інституції Президента України та Верховного головнокомандувача. В умовах великої війни Зеленський мав би стати Президентом всіх українців,  які хочуть Перемоги, незалежно від того, хто за кого голосував раніше, чи які політичні погляди має.

Так, воєнний стан апріорі звужує громадянські права і, зокрема, права опозиції. Ми віддаємо частину громадянських прав і свобод в обмін на безпеку, так це працює. Це – необхідність для збереження контрольованості в умовах оборони країни. Також воєнний стан унеможливлює проведення чесних демократичних виборів, бо неможливо провести справжні вибори під ракетними обстрілами і неможливо зробити їх прозорими та доступними для всіх громадян.

Так, чергові президентські вибори в Україні мали би відбутися 31 березня 2024 року. Саме тоді росія почала качати тему «нелегітимності» президента Зеленського, і саме тоді українська опозиція в один голос заявила: українська влада легітимна, бо обрана на чесних виборах, нелегітимний – путін.

Склалася унікальна для України ситуація, коли президент отримав цей надзвичайний владний мандат воєнного часу: його термін повноважень вичерпано, але він зберігає легітимність. Чому? Це свого роду суспільний договір: ми зберігаємо стабільність демократично обраної влади задля стійкості держави, а влада використовує цей час для продовження оборони.

Певний час цей баланс загалом зберігався. Були обмеження свободи слова, які важко пояснити національною безпекою, але опозиція в цілому мала можливість працювати і виконувати свої функції.

13 лютого 2025 року Володимир Зеленський підписав указ про персональні санкції проти громадянина України, п’ятого президента та лідера опозиції Петра Порошенка.

Я не маю ілюзій. Порошенко – не найпопулярніший політик в Україні, і багато хто його не любить. Але він є очільником системної партійної опозиційної структури. Давайте говорити не про конкретне прізвище, а про ситуацію як таку.

Санкції проти громадянина України, який перебуває в Україні, який доступний для української судової системи — це правовий нонсенс, який суперечить і Конституції України, і європейським стандартам демократії.

Санкційні механізми Ради національної безпеки та оборони, які згідно норм закону призначені для боротьби проти іноземних агентів та терористів, фактично були використані владою для зведення політичних рахунків.

Надзвичайний мандат Президента і Верховного головнокомандувача був використаний не для гуртування суспільства навколо відсічі агресору, а для протилежної мети — позасудової розправи з опонентом, яка:

а) створює внутрішню дестабілізацію, яку залюбки використає російська пропаганда в гібридній війні;

б) ставить під загрозу міжнародну довіру до України як до демократичної країни;

в) віддаляє нас від демократичної системи і наближає до диктатури.

Чи зупиниться влада на Порошенку? Чи це знаковий прецедент, після якого може продовжитися переслідування інших громадян, не згодних з владою?

Свобода і демократія – це не даність, це результат боротьби і кропіткої роботи. Ми не маємо права сприймати свободу, як належне. Ми не маємо права ігнорувати ризик втратити демократію.

Разом українське суспільство може подолати зовнішні загрози, продовжувати опір російській агресії і об'єднувати союзників для нашої перемоги. Але розколоті ми слабші, набагато слабші, і нам буде як нації значно важче протистояти агресору.

Найстрашніше — не помітити той момент, коли межу пройдено. І головне не прокинутися одного ранку з усвідомленням, що ми вже втратили те, заради чого так довго боролися.