Публикации блоггера на сайте Думская.net - Наталія Стеблина http://dumskaya.net/ Блог Наталія Стеблина ru-ru http://blogs.law.harvard.edu/tech/rss Думская.net info@dumskaya.net info@dumskaya.net :{Не розумію, що це за клята джинса така?}: Не розумію, що це за клята джинса така? http://dumskaya.net/post/ne-rozumiyu-shcho-tce-za-klyata-dzhinsa-taka/author/ «А от ми не розуміємо, що таке ця твоя джинса! » — сказали мені якось друзі-журналісти. Проте нерозуміння в їхніх очах зовсім не зчитувалося. Очевидно, вони не мали на увазі того, що казали. І це їхнє нерозуміння потрібно було якось розшифрувати.

Те саме почула якось і під час однієї із панельних дискусій, в якій брала участь разом із одеськими журналістами. Мовляв, а ми, журналісти, не знаємо, що це таке. І взагалі, що для одного джинса – для іншого – журналістика.

Можливо, я б і не заводила цю «гарну й нову» пісню про джинсу знову – тим більше за часів карантину, коли актуальними є геть інші теми. Але нещодавно отримала гнівну реакцію від одного з видань на черговий наш моніторинг, в якому ми якраз і визначаємо ту саму кляту джинсу. Цього разу журналісти зазначили, що оскільки в українському законодавстві такого поняття немає, то і джинси немає. А моніторинги джинси – тим більш не потрібні.

Саме тому хотілося б сказати, що усі ці розмови про нерозуміння джинси – звичайна собі маніпуляція. І коли мені кажуть «не розумію, що таке джинса», я знаю, що таки чудово вони все розуміють. Просто зізнаватися не хочуть, що час від часу цією таки джинсою зловживають. У більшій або меншій мірі.

От візьмемо для прикладу медичну тематику (щоб хоча б трохи порадувати тих, хто зараз сприймає тільки коронавірусну інформацію).

Сидите ви під кабінетом свого сімейного лікаря. Записалися на прийом через інтернет. Ще мить — і підійде ваша черга. Відчиняються двері, з них вибігає натхненна майбутньою зустріччю медсестра, але бере під ручку і веде до кабінету не вас. А якогось мутного чувака, який багатозначно їх підморгнув. Конкретно у цьому випадку ви ж розумієте, що щось не так?

Інший приклад – освітній. Вчить ваша дитинка якийсь складний предмет – фізику там чи укрмову (кому що), ночі не спить. Але відмінно ставлять не їй, а дитинці голови батьківського комітету, яка попередньо щось дуже потрібне занесла вчительці. А тут як? Все правильно?

В журналістиці те саме.

Якщо ви ставите новину не просто так – тому що вона цікава, важлива і клікабельна, а тому що це потрібно якомусь мутному чуваку чи ще там комусь – у професійних стандартах це називається «третьою стороною» — це саме вона, джинса.

Мутний чувак не обов’язково дає за це гроші. Джинса – це не тільки про гроші. Її проста формула: «ти мені, а я – тобі». Формула стихійного ринку, а не журналістики.

Коли ми купуємо олійного пиріжка із картатої торби на залізничному вокзалі, ми розуміємо, що головне для продавця – продати. Тому беремо відповідальність за свою покупку – на себе. А коли ми приходимо в лікарню, у школу чи ж заходимо на сайт, ми чекаємо іншого. Ми чекаємо, що відповідальними будуть ті, хто надає нам певну послугу: лікує, вчить чи інформує.

Звісно, є сайти, подібні на картату торбу продавчині із залізничного перону. Ніколи не знаєш, що звідти дістанеш.

Але бути журналістом і говорити: «не розумію, що таке джинса» або ж «усе довкола джинса» —  визнавати свою професійну некомпетентність. Як-от визнав її сумнозвісний Дмітрій Кісєльов, коли заявив в інтерв’ю «Бі-Бі-Сі», що об’єктивної журналістики не існує, а натомість усе довкола пропаганда.

Проте, хто б там що не говорив, тішить мене геть інше. Декілька років тому я брала участь в одному шаленому проекті з медіаграмотності. Ми мандрували маленькими містечками та селами Одещини, пізнаючи на собі усі прєлєсті міжміського сполучення, та розповідали про джинсу, пропаганду і професійні стандарти школярам, вчителькам і бібліотекаркам. Журналісти з-поміж нашої аудиторії зустрічалися, проте вкрай рідко. Так от. Після короткого пояснення того, що таке «джинса» – на двох-трьох слайдах, звичайні школярі здатні її визначити.

Для цього потрібне звичайне відчуття справедливості.

Воно ніколи не підведе.

]]>
Thu, 09 Sep 10 16:53:41 +0300 http://dumskaya.net/post/ne-rozumiyu-shcho-tce-za-klyata-dzhinsa-taka/author/
:{Некеровані}: Некеровані http://dumskaya.net/post/nekerovani/author/ Намагаючись зрозуміти, що коїться у нашій країні, ми часто забуваємо про совок, який міцно засів у головах багатьох наших управлінців. Тож деякі речі можна буде розтлумачувати краще, якщо знати базові совкові поняття. І «керований/некерований» — це одне з них.

От як ви розумієте це слово? Коли мене моє колишнє совкове начальство називало «некерованою», я ніяк не могла второпати, про що ж це. З моєї точки зору, це б мало означати, що я якась психована – і дії мої неможливо передбачити. Приміром, я схильна станцювати голою у міському фонтані або ж співати матерні частівки на святі у дитячому садочку. Але ж я не була до того схильною!

І лише енну кількість років до мене дійшло. Керована людина та, яка має за собою якусь відому начальству хибу. Приміром, бере хабарі або ж не ходить на лекції. Або ж просто не має розуму, але навчає студентів. Для совкового начальства – це дуже класно. Адже у такому випадку людиною дуже просто керувати. Але якщо начальству твої хиби невідомі, тоді це бідне начальство просто не знає, як тобою керувати…

Це переродження сталінщіни. Згадайте випадки, як часто дітей чи інших родичів відомих учених брало НКВС. І тоді із відомими вченими можна було робити все, що забажаєш.

Однак, намагання будь-що зробити своїх підлеглих «керованими» свідчить про «керованість» самого начальника. Він сам бере хабарі, не відповідає своїй посаді абощо – і тому найбільш вдалим рішенням видається розплід подібних собі. Неповноцінних людей, які зроблять усе, що забажає начальство, а за те матимуть від нього карт бланш.

Мати хиби у цій системі вигідно. Не мати – небезпечно.

Тому мене, приміром, геть не дивує, що у своєму русі до демократії ми постійно пробуксовуємо. Керованим вигідно, щоб усі ми були такими ж, як і вони. Саме це, а не реформи, цікавить їх перш за все.

Для того, щоб зрозуміти, в якій я зараз системі координат, я завжди оцінюю не начальника, а його підлеглих. Якщо начальство не боїться наймати тих, хто сильніший за нього у чомусь, якщо воно не боїться бути «профаном» у тих питаннях, в яких його підлеглі – «профі», горизонт чистий.

Тож давайте потроху ставати некерованими. Бо справжнє значення цього слова – незалежний. У совковому словнику цього слова немає і не може бути.

 

]]>
Thu, 02 Sep 10 09:32:17 +0300 http://dumskaya.net/post/nekerovani/author/
:{Доки комєнда не бачить…}: Доки комєнда не бачить… http://dumskaya.net/post/doki-komenda-ne-bachit/author/ Коли я жила у студентській гуртязі, нам було суворо заборонено вмикати обігрівачі, фени і праски. Але, зрозуміло, що всі ними користувалися – коли комєнда і старости поверху не бачили. За цієї ситуації ми зовсім не почувалися винними. Адже це цілком природно – шукати тепла взимку,  красиво укладати волосся перед дискотекою або чиїмось днем народження, бути охайними і не ходити у пожмаканому одязі.

Проте чомусь різноманітні адміністратори вважали інакше і час від часу влаштовували облави на електроприлади. Однак до цього, звісно, усі були готові, тому ніхто занадто не страждав. Саме облави вважалися найкращим вирішенням питання. І нікому не спадало на думку зробити місце, в якому ми жили, пристосованим для нормальних людських потреб. А отже – безпечним.

Так було усі п’ять років, що я жила у тій гуртязі. І я майже переконана, що досі там нічого не змінилося.

Бодай більше. Я не вірю, що ця чергова страшна пожежа щось змінить у всіх інших гуртожитках, коледжах та універах.

Так, звісно, зараз почнуться перевірки та усілякі протипожежні ритуали. Можливо, когось навіть змусять почепити над розетками нові наліпки «220», а вогнегасник – біля вхідних дверей у кабінеті. І що?

Про наше пострадянське життя дуже влучно сказав Пітер Померанцев, використавши для цього спогад про те, як він складав іспит на водійські права. Він багато років прожив у Великий Британії, тому у пострадянському світі зробив так, як його навчили. Дав на лапу і прийшов на іспит. Теорію склав так, як усі в групі – з однією помилкою. А на практиці він, також, як усі, імітував бездоганне водіння, доки на педалі натискав інструктор. У своїй книзі автор запитує: для чого ця імітація? Я ж вам заплатив за права, то просто віддайте мені їх. 

Але ні. Просто віддати права за гроші – це зізнатися собі та іншим у тому, що наша совість нечиста. Що світ, в якому ми живемо, неідеальний і сповнений загроз через нашу толерантність до повсякденного порушення законів і правил.

Через це ми надовго зависли між двома світами: удаваним ідеальним і справжнім безпросвітним. Ми робимо, як один мій знайомий трирічний хлопчик: коли йому щось чи хтось не подобається, він просто закриває очі руками. Ми зображаємо із себе ідеальних викладачів та студентів, лікарів та пацієнтів. Влада удає, що діє в наших інтересах, ми удаємо – законослухняних громадян.

Нам потрібно врешті зрозуміти, як поєднати удаване зі справжнім. Відкрити очі й опинитися посеред справжнього, дійсного нашого життя.

Із перевантаженою проводкою через непередбачені обігрівачі й чайники. Із вкраденими пожежними гідрантами.Із вогнегасниками під ліжком. Із захаращеними чи й закритими пожежними виходами. Із вузькими сходами, на яких хіба що двоє й зможуть розминутися.

Для початку давайте скажемо правду про себе і про місто, в якому ми живемо. Тільки після цього можна сподіватися, що протипожежні заходи справді дадуть результат.

]]>
Sun, 29 Aug 10 18:35:29 +0300 http://dumskaya.net/post/doki-komenda-ne-bachit/author/
:{Чи не підкачають студенти?}: Чи не підкачають студенти? http://dumskaya.net/post/chi-ne-pidkachayut-studenti/author/ Люди надзвичайно чутливі до нових правил, якщо знаходяться у новому для себе оточенні – пише Тімоті Снайдер у своїй книзі «Про тиранію: 20 уроків ХХ століття». На його думку, це одна з причин, через які тиранії виникли у минулому столітті й, імовірно, виникатимуть і далі. Варто погодитись на щось не зовсім адекватне у нових для себе обставинах – і за деякий час ти не впізнаватимеш ані себе, ані людей довкола, ані свою країну. І добровільно віддаси свободи й можливості, які у тебе були.

До чого це все?

Зараз, згідно із новим українським законодавством про освіту, саме студенти мають стати найважливішою її ланкою. Універи будуть студентоцентричними. Студенти зможуть впливати на те, які дисципліни слухати і які викладачі їх читатимуть. Більш того, студенти зможуть оцінювати викладачів і ті курси, які вони прослухали. Студенти отримують право на людяний деканат та різноманітні студентські центри підтримки – психологічні, із працевлаштування та ін. Вони зможуть порушувати будь-які теми, у тому числі, й суперечливі у своїх творчих і контрольних роботах. Фактично, має бути створене абсолютно нове освітнє середовище, комфортне і сприятливе для отримання вищої освіти, яка має бути цілком придатною для того, щоб отримати класне місце роботи, почуватися і бути там професіоналом. Для того, щоб відбулося останнє, виші мають долучати до створення освітньої програми працедавців.

Це і є нові обставини.

Але як же? Як саме студенти отримають ці нові можливості?

Вважається, що про все це мають попіклуватися виші. Але ж ми знаємо, які вони. Навряд чи можна просто перемкнути тумблер – і ті адміністрації та викладачі, які геть не сприймають студентів як самостійних суб’єктів із власними правами та інтересами, почнуть це робити.

Фактично, все це залежить від волі та від моральної стійкості університетських адміністраторів. Адже цілком можливо зробити так, щоб студенти зовсім не отримали нічого із того, що декларується законом.

Я пам’ятаю, як колись зруйнували наш спільний студентський порив. Цілою групою ми вирішили не здавати гроші на одну забаганку, яку забажав завкаф. Нас почали викликати по одному. Натякали, що не закриють залік. І ми посипалися.

Є багато інших рецептів. Наприклад, можна імплементувати у студентську спільноту стукачів, які зливатимуть інфу про думки одногрупників у деканат. Можна зробити так, що до студентського самоуправління потраплятимуть тільки «угодні». Можна нацьковувати кураторів, знижувати оцінки. В принципі, залишки совка можуть породити ще цілу безліч потворних варіантів. І студенти цілком можуть із ними погодитись. Адже знаходитимуться у новому для себе оточенні.

Тому я й запитую, чи не підкачають вони? Чи справді вони готові до того, щоб взяти владу? І щоб відтепер самостійно відповідати за те, якою є якість освіти, що вони її отримують.

Коли я згадую той блиск в очах, який я бачила протягом 13 років викладання, то дуже сподіваюся, що так.

]]>
Thu, 26 Aug 10 12:57:39 +0300 http://dumskaya.net/post/chi-ne-pidkachayut-studenti/author/
:{Писати «всю правду»}: Писати «всю правду» http://dumskaya.net/post/pisati-vsyu-pravdu/author/ У цих ваших фейсбуках час від часу натикаюся на запитання про те, в якому виші краще вчитися журналістиці. І ось на цьому тижні визріла моя відповідь на це запитання. В ідеалі журналістиці треба вчитися там, де студент зможе у своїх навчальних газетах вільно, але у межах професійних стандартів, критикувати свій виш. І не бути за це покараним під час сесії. 

Ця проста формула спала мені на думку після нещодавнього скандалу в одному з відомих українських університетів. Стався він через студентку, яка відправила інформаційний запит до свого універу. Ій хотілося знати про вартість скульптур, встановлених на кампусі. 

Згідно з українським законодавством, право надсилати інформаційні запити належить кожному з нас. Але, виявляється, що студенти в коло цих осіб не входять. Ректор того вишу на позачергових зборах якраз і заявив, що такого робити не слід і якби в іншому внз студентка таке утнула, її б точно вигнали...

Після цієї історії усі, звісно, накинулися на бідолаху-ректора і сам виш, який за такого підходу має готувати не журналістів, а продажних писак, що вміють догоджати тому, кому треба.

Тим не менш, цей ректор і цей виш не є чимось екстраординарним в нашій країні. І в моєму універі було саме так. За «правду», яка якимось дивом пролізла у студентську газету, добряче давали на горіхи: і тим, хто писав, і тим, хто це допустив. Тобто критикувати виставу у місцевому театрі студентам можна, навіть на місцеву і центральну владу замахнутися — це ОК. А от про рідний виш/факультет/кафедру — тільки «джинсу» про те, що все добре. 

Але звідки це? Чому наші українські виші так бояться дізнатися думку своїх студентів? Це ж всього-на-всього студенти, не міністри освіти, не експерти з акредитації. Студенти, як вчить нас сучасна педагогіка, «споживачі освітніх послуг». І це нормально — знати, що споживач думає про твій продукт. 

Однак, думаю, що слова Закону про вищу щодо того, що студент — це не об‘єкт, а суб‘єкт навчального процесу, який має право голосу, дуже довго лишатимуться просто словами. Ламати систему не готові ані викладачі, ані студенти. 

Особисто я за більш ніж десять років своєї викладацької роботи багато разів була свідком того, як «били» за «правду». І скажу відверто: нічого із тим зробити не змогла.

Коли я тільки починала працювати, мені дали безцінну пораду: за будь-якої нагоди «радитися» із начальством. У моїй практиці саме вміння наполегливо «радитися» було основним критерієм професіоналізму. А от вміння відстоювати правду швидше оцінювалося як невідповідність займаній посаді.

Тому я ставлю собі й інше запитання: а якщо не можна одночасно вчитися журналістиці і вчитися писати правду, може, краще взагалі не вчитися і не вчити такій журналістиці?

]]>
Mon, 23 Aug 10 10:59:27 +0300 http://dumskaya.net/post/pisati-vsyu-pravdu/author/
:{Трохи Харкова, жменька Києва й дрібка Одеси}: Трохи Харкова, жменька Києва й дрібка Одеси http://dumskaya.net/post/trohi-harkova-zhmenka-kieva-y-dribka-od/author/ Нещодавно я побувала в одному дуже гарному харківському паркові. Модерний український благоустрій пройшовся по ньому вздовж і впоперек. Музичний фонтан із мавпочками, прикольні пам‘ятники відомим городянам Курбасу й Вернадському, близько 1 тисячі квадратних метрів клумб. Усього на реконструкцію парку, за повідомленням Харківського антикорупційного центру витратили пів мільярда гривень.

Добре, що гуляла я по тому паркові не сама, а із харківською журналісткою, яка перш ніж показати мені якусь чергову скандальну родзинку, робила лінк на інфу з публічних закупівель. Без неї я б точно бездумно захопилася клумбами, Курбасом і, може, навіть мавпами. 

Учора у туманному Києві я вимандрувала на відомий пішохідний міст, що сполучає Володимирську гірку й Арку дружби народів. Міст справді постачає туристів купою мальовничих краєвидів. У міст вбудували невеличкі скляні ділянки, через які ви можете глянути униз — на машини, що їдуть Володимирським узвозом. Але ж цей міст — зразок того самого модерного українського благоустрою зі скандальним шлейфом, про який не знаєш навіть що казати.

І в Харкові, і в Києві форма — така гарна, але зміст...

Перед відкриттям Літнього театру я гуляла одеським Міським садом з однією своєю знайомою із Штатів. Звісно, я у деталях розповіла ій про протистояння між владою і громадою. Але, боюсь, вона так мене і не зрозуміла. Ми стояли перед самим входом, у Літньому вже усе було готове до відкриття. Різнокольорові стрічки й досі стоять мені перед очима... «Але ж чому вашим активістам це не подобається?» — питала мене вона. А й справді, чому?

Думаю, тому, що ми забули про Ролана Барта, який чудово розповів про технологію перетворення красивої картинки на міф. Для прикладу він навів обкладинку французького журналу середини ХХ ст., де хлопчик-африканець у французькій формі віддає честь, дивлячись угору, ймовірно, на національний прапор.


Справді, красива ілюстрація патріотизму. Але для того, щоб створити цей смисл, форму позбавили усіх інших смислів, зокрема колоніальних. Красива обкладинка зовсім не промовляла нам про всі ці «тьорки» між, приміром, Алжиром і Францією. Фотка була зроблена зовсім із іншою метою, вона мала говорити усім про любов «меншого» колоніального брата до «старшого» (сподіваюся, поціновувачі Барта пробачать мені таке вільне трактування його роботи)...

Тому коли я мандрую зразками сучасного українського корупційного благоустрою, завжди намагаюся згадати видатного французького семіотика. І мене геть не заспокоює сказане на адресу міських чиновників «ну, вони хоча б щось роблять». Це все одно, що виправдовувати гидкий виступ хору імені Верьовки тим, що в номері також висміювали і «нашого президента». Це типове совкове двоєдумство: визнавати і потім одразу виправдовувати усіляку гидь. 

Важлива не форма, а зміст. Причому увесь зміст, а не тільки той, що нам хочуть показати.

]]>
Fri, 20 Aug 10 13:59:33 +0300 http://dumskaya.net/post/trohi-harkova-zhmenka-kieva-y-dribka-od/author/
:{Постпанк в електричці}: Постпанк в електричці http://dumskaya.net/post/postpank-v-elektrichtci/author/ Найстрашніший спогад мого дитинства — це приміська електричка «Гребінка — Ромодан». Ми їдемо у ній із дідом. На станції дід зайшов на «точку», де йому налили стопку чи й декілька. І йому зараз добре. Він спить. А довкола — і в електричці, і поза нею — темно. Час від часу динамік скрегоче: то оголошують чергову станцію. Але розібрати щось у тому скреготанні можуть тільки зомбі. І вони розбирають: встають з місць і виходять у темряву. Мабуть, їсти чиїсь мізки.

Лишенько, шо ж дєлать, думаю я. Де ми, а щоб же вас усіх порозривало у всій вашій смердючій і бридкій залізниці. Треба будити діда, але ж він розсердиться, якщо ми ще не доїхали. Проте він буде геть не в собі, якщо я пропустила нашу станцію.

У кінці вагону починає блимати самотній ліхтар, заплилий, ніби око побитого троля. З ока скапує вода. Біля ока літають мухи. Динамік відхаркує якусь нову назву. Зомбі встають і виходять. На їхні місця приходять нові. Дивно, що вони й досі не помітили нас із дідом…

Роки минули, дідова точка на станції нещодавно закрилася. З'явилися навіть нові електрички. Але зомбі разом із тролями лишилися. І якщо цим друзякам давати нові речі, вони все одно підлаштують їх під себе. Проте при цьому ж ніхто не має здогадуватися, що зомбі з тролями — посеред нас. Що вони давно захопили усі наші стратегічні об'єкти й тільки чекають на відповідний знак, аби почати навалу. Саме тому вони продовжують удавати, що вони — геть нормальні. Тому в динаміках електричок досі лунають уривки команд якихось загадкових і хижих потойбічних істот.

Але ж яка це має бути підстава: роками говорити щось у мікрофон і знати, що ніхто тебе не розуміє. Лихо, для чого ж тоді мікрофон і динаміки? Табло у трамваях і тролейбусах, які ніколи не показують правильну зупинку?

Здавалося б, це так просто — повиймати з динаміків усі ці гнізда та кокони, завдяки чому ми б усі точно розуміли, де ми і що з нами відбувається.

Проте ще з дитинства я знаю, що електричка — це ізольований від цивілізованого світу простір безвладдя і безправ'я. В електричці, як часом і в нашій країні, просто не працюють ніякі закони.

«За що я люблю цю країну, то це за те, що тут можна все! Та тут можна гори звернути! « — розповідав мені нещодавно один пасажир, коли я в тій самій електричці їхала до вузлової станції, аби пересісти на потяг до Одеси.

Я не стала із ним сперечатися і навіть не скористалася його запрошенням пити шампанське у генделику поряд зі станцією. Я не знаю, що потрібно, аби можна було не все, аби все, що нам дістається, працювало у наших руках, як слід. Бо тепер я теж зомбі, я пристосувалася до життя у світі обірваних комунікацій і змішаних із брудом законів. Я вже майже не пам'ятаю переляканої дівчини, яка зависла між часом та простором і не знає жодного заклинання, аби врятувати себе і свого веселого сплячого діда.

]]>
Thu, 19 Aug 10 16:37:51 +0300 http://dumskaya.net/post/postpank-v-elektrichtci/author/
:{Не тягніть руки, бо протягнете ноги}: Не тягніть руки, бо протягнете ноги http://dumskaya.net/post/ne-tyagnit-ruki-bo-protyagnete-nogi/author/ Це слова моєї шкільної буфетниці, які вона повторювала щоразу, коли ми на великій перерві товклися в їдальні, простягаючи ій свої рученята із грошима. Звичайно, буфетниця мала право бути незадоволеною. Ми — діти 90-х — розуміли, що стояння у черзі правди не принесе, і, намагаючись вирвати косичку з цукром чи (для мажорів) котлету в тісті, зносили все на своєму шляху. 

Я не знаю, що із цією буфетницею зараз, однак, упевнена, що вона і такі, як вона, виховали у нас — ровесників української незалежності — високу толерантність до гидоти. 

Їхати у транспорті ми можемо будь-як: сидячи на пластиковій табуретці поміж рядами у маршрутці або ж і стоячи на одній нозі й вистромивши голову у відкритий люк. Купувати й торгувати ми також можемо будь-де: постелив собі клєйоночку на асфальті обабіч дороги біля Привозу і торгуй собі — хоч квітами, хоч тістечками, хоч напівзогнилими апельсинами. Я вже не кажу про «упирів з міськради», які можуть підсунути нам будь-яке лайно під виглядом благоустрою чи берегоукріплення, і про совкове начальство, що може змусити нас до будь-чого: протирати у своєму кабінеті ваткою листочки «грошового» дерева чи ж щотижня роздруковувати і класти на стіл скріни переписки колег у чаті.

«Не тягніть руки...» — це типова формула «культури дефіциту». Якщо я — буфетниця, водій маршрутки «Болград — Одеса», депутат чи мер — контролюю обмежений ресурс, можу робити з вами все, що схочу. 

«Або так, або ніяк» — це із тієї самої опери. Так шо беріть ватку і тріть дерево. Або звільняйтеся. Таких ідіотів з ватками у нас повно. Черга стоїть. У сусідній аптеці он всю вату розібрали...

Тим не менш, світ уже давно живе у геть іншій культурі — «культурі надлишку». Почитайте із цього приводу Кріса Андерсона. «Або так, або ніяк» уже давно не працює. А ті, для кого працює, самі у тому винні.

Якось я побувала на одному тренінгу для викладачів, де нам розповідали про те, як можна змінювати себе й свої університети на краще. На практичному завданні ми мали назвати якусь проблему й запропонувати її вирішення. Моя група зупинилася на проблемі «віджиму» авторських прав. Для деяких вишів це цілком нормально, коли старший робить із авторськими правами меншого те, що хоче. Може стати співавтором чи й єдиним автором. Одна моя колега розповідала, що у їхньому універі було заведено брати у співавтори завкафа. Без цього не можна було надрукувати статтю. От ми й стали на цьому тренінгу розповідати про це рейдерство наукового копірайту. Аж раптом слухачі — такі ж самі викладачі, як ми — нас перебили. 

«Так не погоджуйтесь на таке співавторство», — сказали нам.

І наша колективна операційна система зависла. У нас просто не було потрібного для цієї відповіді коду. «Як це — не погоджуватись?»

Або ж іще один приклад — теж університетський. Одна моя колега тільки-но влаштувалася на роботу і відразу збурила весь колектив тим, що стала вимагати для своїх пар аудиторію з вай-фаєм. Факультетські старожили трохи свідомість не втратили, почувши про таку революцію. Мовляв, їй ніхто нічого не винен. Хай кланяється в ноги начальству за те, що її на роботу взяли...

Але ж це, блін, нормально за часів нових медіа розповідати студентам про нові медіа в аудиторіі з вай-фаєм! Ненормально, якщо цього немає і вас це влаштовує.

Я не кажу про те, що має з‘явитися Гаррі Поттер зі своєю паличкою й начаклувати вам нормальну маршрутку, аудиторію, Привоз чи цілу Одесу. Я про те, що це геть ненормально терпіти гидоту, коли навкруги так багато можливостей, щоб нарешті покінчити із нею. Для початку — просто не вступати в неї.

]]>
Thu, 01 Jan 70 03:00:00 +0300 http://dumskaya.net/post/ne-tyagnit-ruki-bo-protyagnete-nogi/author/