Тема не нова, дійсно важлива для укріплення української національної свідомості. Однак. Згадаємо, що українська мова стала державною в Україні ще за радянських часів, з 1989 року. Тоді, десь підсвідомо, в умовах радянської дійсності ми розуміли певну декларативність цієї статті Закону. Але з оголошенням незалежності України з 1991 року мовне питання якщо і не одразу, то протягом часу мало бути вирішене однозначно. Усвідомлюю роль і чинник політичної доцільності у вирішенні мовного питання, об’єктивний стан мовної ситуації на півдні і на сході країни, у Закарпатті. І все ж відзначу, що українізаційний рух в країні з початку 1990-х розпочався достатньо потужно. У вузах створювались народознавчі кафедри, народознавчі дисципліни з’явились у загальноосвітніх школах, видано друком багато різноманітних підручників і посібників з регіонального народознавства….

Що маємо на сьогодні? Cама тема Круглого столу «Неконфліктне утвердження мови та практики переходу на українську мову у російськомовному середовищі» вказує, що майже за 30 років, незважаючи на видимі позитивні зрушення, залишається більш ніж актуальною, що навіть етнічні українці на півдні і на сході надзвичайно повільно стають україномовними. Чому?

Як на мене, йдемо не тим шляхом. Причин декілька. Одна із них – недостатня політична воля і підтримка держави. Певний час ентузіасти на місцях своїми ініціативами і креативністю компенсували апатію держави. У нас на Одещині організовувались етнографічні експедиції, видавались зібрані в селах надзвичайно цінні матеріали, які сьогодні уже не зібрати з цілком об’єктивних причин. Проводились районні і обласні учнівські народознавчі конкурси і олімпіади. Етнографічна тематика була однією з провідних в роботах Малої академії наук. Все це наша культура, національні традиції. І якби ця діяльність посилювалась, впроваджувалась у навчальний процес, то сьогодні мали б доросле покоління свідомих українців за переконанням, яких не потрібно було б просити розмовляти українською. Молодь знала б, що українська культура одна із унікальних європейських культур, формувалась на традиціях, закладених населенням цієї землі тисячі років тому, що обрядовість наша тільки україномовна і втрата української мови це втрата української культури.

Народи пишаються своєю культурою. Ми майже виняток, не пишаємось, бо погано знаємо свою історію і культуру. Небезпека криється ще й у тому, що не тільки з Росії лунають голоси про штучність української мови і культури, що українці частка іншого народу і культури тому не можуть мати претензій на власну незалежну державу. За браком знань у нас ще є прихильники цієї «наукової теорії». А хто буде доводити зворотне дітям, якщо в Україні скасовано підготовку фахівців за спеціальністю «Етнологія», припинилася підготовка професійних етнологів для науки, викладачів шкіл? Залишається просити українців, які народилися і виросли уже в Україні, бути україномовними, не втратити українську ідентичність. Та чи матиме така практика бажаний результат?

Спробую викласти свої думки, зупинившись на 4-х позиціях.

1.Чим не задоволені опоненти. Узагальнивши, виокремлю дві основні претензії. У першій вказується на ніби-то позбавлення можливості навчатися представникам етнічних груп рідною мовою з перспективою мовної і етнічної асиміляції. Цілком із цим погоджуюсь, якщо така практика буде введена і підтвердженням цьому є реальність у сусідніх з нами країнах по відношенню до української діаспори. Однак у прийнятому Законі інші принципи. Вони зважені, відображають інтереси етнічних груп і завдання держави. І в цьому суть другої позиції. 

2. Не секрет, що в Україні ось уже більше 25 років відсутня адекватна концепція інтеграції національних меншин з дієвими механізмами її реалізації. Нарешті в освіті вона з’явилася. Держава, по-перше, визнала проблему, існування якої є недопустимим для європейської країни ХХІ століття, а саме – низький рівень володіння державною мовою її громадян, а то і повне її незнання. По-друге, держава гарантує підтримку міноритарних мов в освітніх закладах. По-третє, вивчення предметів українською мовою в середніх і старших класах суттєво підвищить рівень знань випускників різних національностей, що забезпечить більш високу їхню конкурентоспроможність при вступі у вищі навчальні заклади, адже результати ЗНО підтверджують існування цієї проблеми. Залишити її непоміченою, у невирішеному стані, означає невтішну перспективу маргіналізації етносоціальних груп. Дивно, що цього не розуміють противники Закону.

3. Досвід наших сусідів. Мовна концепція Міносвіти України спрямована на вирішення проблем, що існують у нашій країні з урахуванням обставин, що склалися. Не бачу можливостей запозичення досвіду сусідніх країн. Різниця в тому, що в Україні етнічні групи є суб’єктом з точки зору соціокультурного виміру. Вони зберегли мову, значну частину обрядовості, специфіку побуту, мають можливість вивчати рідну мову як предмет і навіть навчатися. Вони – реальний феномен нашого сьогодення за змістом своєї культури і самосвідомості, а не лише за самоназвою. В сусідніх країнах українці такою суб’єктністю похвалитися не можуть, хіба що самоназвою і то далеко не скрізь. А чому така прискіплива увага політиків цих держав до національних питань в Україні пояснюється просто. У них, наприклад з українцями, до повної асиміляції яких залишилося одне покоління, подібних проблем вже не існує, тому впевнені, що адекватних претензій на їхню адресу не буде, тим більш дій.

4. Одвічне «що робити?». Нам потрібно зрозуміти, що ми знаходимося у стані міжетнічних, міжкультурних процесів, які розвиваються за своїми законами. Змінити їх неможливо, однак обирати стратегії безконфліктного розвитку спільнот можливо. Мігранти, виходячи із світового історичного досвіду, в інших країнах рано чи пізно асимілюються. Процес асиміляції можна пришвидшити, чи уповільнити, використовуючи відповідну державну політику. Держави, які прискорювали цей процес, прагли, як вважали, уникнення сепаратистських проявів, чи позбавлення можливостей використовування національних меншин як інструменту політичного тиску, у тому числі і ззовні. Інший підхід в політиці поступової інтеграції етнічних груп у національний простір, якого і дотримується Україна. Він відкриває можливості розвитку культури представників різних національностей, які опинилися за межами своєї етнічної території, чим збагачують як культуру власного етносу, так і національну культуру країни, в якій вони знаходяться. Однак в нашій ситуації виявляється, що знайти компромісне порозуміння, щоб зберегти ідентичність етнічної групи забезпечити, її інтеграцію в українську націю, не просто.

Із власного досвіду знаю наскільки складне це завдання. Часто буваю в українців північної Добруджі в Румунії, знаю історію і культуру, сучасний стан української діаспори, бачу незворотність завершення процесу повної асиміляції найближчим часом. На рівні емоцій виникають бажання апелювати до держави, і України також. Та усвідомлюю й інший бік проблеми. Ще в 1950-х роках тут були українські школи, але тоді українцям сказали приблизно таке: якщо хочете, щоб ваші діти мали однакові з румунськими дітьми можливості вступу до вищих навчальних закладів, працевлаштування, передовсім добре вчіть румунську, а не українську. Радикально. Батьки, заради майбутнього своїх дітей, перестали спілкуватись українською навіть в родинах. І сьогодні, не зважаючи на конституційні права, бажаючих вивчати українську серед українців нема.

Істина, як завжди, посередині. І новий закону "Про освіту" відображає такий підхід, який спрямовує розвиток нашого суспільства у державотворче русло, консолідацію української нації. До середньої і старшої школи діти мають змогу навчатися рідною мовою, а потім удосконалювати державну. А на плечі політиків і національно-культурні товариства покладаються не менш відповідальні завдання – вкладайте кошти, матеріальні ресурси у підтримку розвитку традиційно-звичаєвої культури, що має не меншу вагу у справі збереження ідентичностей.

Автор - декан історичного факультету Одеського національного університету імені Мечникова, доктор історичних наук