Артист не може бути поза політикою: Dakh Daughters в Одесі розповіли про відьом, важкі міста і в який час краще жити

Минулого тижня в Одесі виступали Dakh Daughters. І як завжди викликали бурхливі оплески. Нашому Дмитру Жогову вдалося поговорити з «дочкою» Соломією Мельник і батьком-засновником цього «фрік-кабаре» Владиславом Троїцьким. Розмовляли чимало, в який час краще жити і як проходять гастролі. Але головне питання — чи може артист бути «поза політикою»? Відразу попереджаємо — текст довгий. Такі матеріали ми називаємо «жоговщиною» — максимально суб'єктивні, і від цього дуже щирі.

Я часто брав інтерв'ю у творчих людей: художників, музикантів, косплеєрів. І ні-ні, та ззаду лунає шепіт: «Тільки не питайте його про війну і ТЦК! Вони поза політикою. Це їх дуже засмучує. Тонкі натури, ви повинні розуміти!»

Блядь. Як це — поза війною? Вони що, олігофрени, прикуті до ліжка, які ходять під себе? Так і ті, коли їх під час бомбардування в підвал тягнуть, мукають щось, бульбашки пускають.

Найавангардніші абстракціоністи з морквою в кишенях, кубісти і шаристи, які взагалі всіх нас і все навколо бачать в кулях і кубах, і некрореалісти, які так все бачать, що хоч очі виколи, — і ті висловилися своєю творчістю про те, що відбувається.

Боря Грох, який все життя малював скелетоподібних монстрів у багатоповерхівках, намалював знамениту картину «Російський військовий корабель, йди нахуй!». Хлівнюк із Pink Floyd заспівали «Калину». У Бородянці Бенксі зобразив гімнастку на зруйнованій стіні. Всі сказали своє «фе». У мене аж зуби зводить, коли хтось базікає, що він далекий від війни і витає мовляв в інших сферах. Прийдуть буряти з їхнього села Хохотуй — вони повернуть тебе з прекрасного далеко. Посмієшся.

Є у нас в Одесі такі захмарні кадри, які не прирівняли перо або гітару до багнета. Але є й нормальні, адекватні люди — майже весь одеський рок-клуб на фронті. Ось тут стаття, як наші рокери кацапів ганяють. Тиць.

Слава богам, до нас приїхали на гастролі на один день Dakh Daughters. Сирени Майдану! Співачки Революції Гідності. Ви ще не знаєте, хто це, і не були на концерті Dakh Daughters? Ви що? Правда, чи що? Повернися-но, синку, який ти смішний!

По-перше, послухайте приголомшливий реггі від них. Кривавий цар Путін додається.

Але реггі в їхній творчості — це скоріше виняток. Я пам'ятаю, вперше їх побачив на Майдані в 14-му році. Смерділо горілими покришками. І в снігу я знаходив дрібні свинцеві кульки. «Беркут» тоді використовував гладкоствольні рушниці і стріляв не гумовими кулями, а мисливськими патронами. А в таких патронах всередині знаходиться дріб — дрібні свинцеві кульки. Суки.

І тут я почув чіткий ритм: відбивають барабанний дріб і різкий спів, ніби хтось з автомата випалював слова. Це були Dakh Daughters.

Дах — як видих з парою. Дот-т-ерс — зуби стукають на морозі. Зубодробильне слово.

Дочки київського театру «Дах». Що вони співають? Тридцять п'ятий сонет Шекспіра! Українські скоромовки. Грали і співали якраз навпроти шеренги «беркутни». На дівчатах були гуцульські кожухи — шуби з овчини хутром назовні. Вибивали ритм з барабана — їх ще називають джембе або тамбурини. У однієї з Daughters — металева ударна перкусія. Разом вони створюють простий, але дуже потужний вуличний ритм — те, що потрібно для протестного виступу на Майдані.

Це був мікс репу і української народної пісні, пронизливий лютий плач, крик птаха вистрілював у сіре небо. Я дивився на молодого бійця «Беркута» — він був вражений. Вся Україна перед ним співала і стогнала. До нього, мабуть, доходило, що він пішов проти народу. Проти України. А Dakh Daughters — це і є Україна!

Що вони з себе представляють?

Всі вони в театральному гримі: білі обличчя, підкреслені рум'янцем вилиці і щоки, яскраво виділені губи. Макіяж нагадує мімів. Напевно, тому їх так люблять у Франції, та й у всій Європі теж.

Один мій знайомий німець-металіст Альберт, який сам грає на басу в групі, написав:

«Мені подобаються у них кілька пісень, як-то «Людина», «Інше місто», «Донбас», але в основному це поєднання театру, пантоміми і музики. Це не про «врубити і тягнутися», це не потрібно слухати альбомами — це театр із саундтреком, який без самої постановки сприймати можна, але не потрібно. Це наживо слід випробувати. Наживо це абсолютно приголомшливо. Я поки що один раз їх бачив і пішов під величезним враженням. Вони приїжджали до Гамбурга з програмою «Ukraine. Fire» («Україна. Вогонь»), де між музичними номерами йшли спогади людей про початок війни, причому і голосом українською, і німецькою мовою текстом на весь величезний екран. І зроблено було так, що у людей ком у горлі стояв всю програму».

Вони називають себе жіночою театрально-музичною групою, яка виступає в жанрі «фрік-кабаре». А цей жанр, мабуть, ними ж і придуманий. У всякому разі, я не зустрічав нікого більш «фрік-кабаре».

Про них писали і Rolling Stone, і New York Times, і ми вирішили, що гріх не скористатися нагодою. Ми поговорили зі співачкою, актрисою, учасницею Dakh Daughters Соломією Мельник і керівником київського театру «Дах», батьком-засновником Daughters Владом Троїцьким.

«Думська». Як це — жити в «цікаві» часи?

Соломія Мельник. Ми були частиною революції, ми жили на Майдані, і це нас пов'язало. Ми — громадяни цієї країни, де відбувалася Революція Гідності, і ми не могли стояти осторонь. І в нашому мистецтві ми також не могли просто створювати якийсь розважальний контент, який на той час ніяк би нас не стосувався як громадян.

Ми є частиною цього, це частина нас. І ці «цікаві часи» одночасно і страшні, і прекрасні. І зараз вже минуло стільки років після революції, а ми продовжуємо нести цю місію з гордістю, з радістю. Наше мистецтво пов'язане з політикою, і артист, на мій погляд — на наш погляд, — не може бути поза політикою. Це наша позиція, це наша позиція як артистів, як творців, як культурних діячів і як громадян. Тому так, наше мистецтво є політичним, але хитро вигаданим!

І тому всі, хто хоче дізнатися, що це таке, повинні прийти і побачити нас наживо — і тоді зрозуміти, що я маю на увазі.

Влад Троїцький. Якщо в твою країну щодня прилітають або дрони, або ракети, якщо у тебе є знайомі на фронті — і при цьому ти кажеш «я поза політикою», ти або покидьок, або просто спекулюєш на цьому. На Заході часто кажуть: культура і політика — це різні речі. Але це теж спекуляція.

Тому що якщо мистецтво стосується твоєї свідомості, твого серця — це вже політика. Адже це масовий вплив, і ти змінюєш свідомість безлічі людей. Якщо ти музикант, якщо ти свідомо чи несвідомо змінюєш купу людей, то це вже, так чи інакше, політика. А якщо ти не змінюєш нічого, якщо не зачіпаєш ні розум, ні серце — значить, це паршиве мистецтво.

І тоді вирішуй: або у тебе паршиве мистецтво — і тоді це, по суті, теж політика, тому що нікому воно не потрібне; або ти в політиці — і тут питання, наскільки ти в цьому усвідомлюєш. Чи усвідомлюєш ти, чи розумієш свою відповідальність за те, що говориш, чи розумієш, як ти впливаєш на публіку? Або ти просто егоцентрик, якому подобається бути на сцені і чути навколо себе: «Ах, яка ти красуня, яка сексуальна» — і все це заради марнославства.

Мені особисто це абсолютно нецікаво. Думаю, багатьом розумним людям теж це нецікаво.

«Д». У давнину вважалося, що якщо в родині сім дочок, то одна обов'язково відьма. Вас було семеро. Хто з вас відьма — з'ясували?

С.М. По-перше, нас уже п'ятеро, дві відьми вже полетіли. Так сталося. А що тут говорити — всі українські жінки — відьми, це нормально в Україні. І це в хорошому сенсі.

Не тому, що вони роблять щось погане, а тому, що вони знають, вони розуміють. Це така трохи гоголівська естетика, як нам здається.

В.Т. Зараз їх п'ятеро. І з іншого боку, взагалі всім таким жінкам властиво трохи відьомське. Але, звичайно, в українському наративі це зазвичай чарівна, сильна особистість.

Це не Баба-Яга, як у російському фольклорі, і не відьми в європейській традиції, які зазвичай огидні старі і так далі. У нас відьма завжди — це чарівна жінка. Сильна. І взагалі Україна більш матріархальна.

Кожна з них індивідуальна, кожна має свій колір, але разом вони дають повну палітру на сцені.

«Д». Скажіть, а в якій країні Європи вас особливо добре приймали?

В.Т. Вони майже всю Францію об'їздили — від маленьких містечок до великих майданчиків, і в Парижі, і в Ліоні, і в Марселі. Але останній раз був приголомшливий виступ і в Стокгольмі. До цього був і в Данії. У Варшаві 24 серпня з польськими цирковими артистами вони робили велике шоу до Дня незалежності України. І завжди прийом просто чудовий.

Тому що люди відчувають правду і справжню енергію. У цьому немає ніякої показухи. Є чисте висловлювання, дуже щире. І тому питань ні в якої публіки не виникає.

«Д». Одеса — «важке» для виступу місто? Тут море, сонце, попса, шансон (не французький). Як публіка вас приймає? Чи відрізняється одеський глядач/слухач від інших міст?

С.М. Публіка відрізняється скрізь, але у нас завжди відбувається коннект — однаковий в кінці концерту. І Одеса — це завжди прекрасно. Публіка досить вишукана, культурна, приємна.

Пахне морем. А щодо «важкого» міста… Не знаю. Ось ми щойно приїхали з Харкова, і я не знаю, взагалі саме це поняття — «складне, важке місто» — для нас дивне. У нас немає такого питання. Ми завжди раді їхати куди завгодно.

Складно, нескладно, небезпечно, безпечно — це не питання. Нам хочеться подорожувати всюди, всюди зустрічатися з нашим глядачем. Він є скрізь. Ми раді знайомитися з новою публікою. Ми раді, що зараз багато молоді приходить на наші концерти і відкриває нас для себе. Так що Одеса — це круто. І ніякої «важкості» в нашому житті немає. Ми любимо Одесу.

Коли Dakh Daughters гастролює і переїжджає з міста в місто поїздом, то артистки насипають у капелюх-циліндр цукерок і з ним обходять весь вагон. Роздають усім безкоштовно. Я, коли це побачив, подумав, що вони мало заробляють на гастролях. Не знаю чому. Таке відчуття. Може тому, що артистки абсолютно не зазірнулися. Незважаючи на європейські фан-бази і статті в міжнародній пресі. Щось мені підказує, що заробляють вони мало. І потім всі ці інструменти, і екрани, і інша техніка — це ж дорого з собою возити.

«Д». Як ви їздите на гастролі — це ж, напевно, з'їдає все, що ви заробляєте?

С.М. Так і є. І ми «з'їдаємо» навіть більше. Все складно, непросто.

Доводиться ще шукати якісь варіанти, щоб потім поїсти після гастролей. Життя артиста — воно непросте. А зараз ще є труднощі. Не труднощі, а така у нас реальність: ми ще частину, а іноді і весь гонорар можемо віддавати на армію або на інші потреби України. Тому що зараз це на першому місці.

Тому так, все непросто. Не робити ми не можемо. Тому рухаємося далі, «лупаємо цю скелю».

Dakh Daughters немов заблукали в часі. Їм не тут місце. Мені здалося, що в Одесі 1918-го, коли зароджувалося тут кабаре. Місто у вирі інтервенцій і змін влади! Місто поділене мотузками. І десь між облавами на злодіїв і «експропріацією добра у буржуїв» — кабаре.

У підвалах на Дерибасівській або в колишніх купецьких особняках на Приморському бульварі запалювалися жовті лампи під абажурами. Дим цигарок висів у маленьких залах. Подавали каву з кардамоном і чарки солодкого лікеру, що тоді називали «дамською розрадою». І, звичайно, «марафет» — кокаїн.

На подіумі з збитих дощок виходили танцівниці — в панчохах з підлатаними стрілками, в корсетах і блискучих намистах. Танцювали канкан; чарльстон ще тільки починав доходити до південних портів, а поки — танго. Під рояль і скрипку танцівниці розсуваючи спідниці, кидаючи погляди в зал, задирали ноги. Між номерами виходив конферансьє в поношеному фраку, з намальованими вусами. Він міг декламувати Верлена або, граючи на публіку, з хрипотою читати Блока — «Ніч, вулиця, ліхтар…», а потім раптово перескакувати на одеські куплети з примовками про порт, греків і контрабандистів. Іноді лунав Хармс або місцеві поети-модерністи, але частіше — сатиричні віршики, що висміювали комісарів або білих офіцерів (залежало від того, хто сидів у залі сьогодні).

Dakh Daughters були б там доречні. Зі своїм сирим контрабасом, з гримом мімів.

«Д». Який час ви б обрали для себе — коли було б цікавіше жити чи комфортніше?

С.М. Час, не знаю, не обирається. Ми з'явилися в той час, коли з'явилися. І я думаю, що будь-який час в історії людства одночасно був і складним, і прекрасним. Все було б цікаво. Особисто мені, напевно, було б цікаво початок 20-х років. Це був величезний прорив і в культурі, і в мистецтві, і в медицині, і в багато чому іншому. Дуже цікавий був час. Але і складний, і страшний.

Тому не знаю. Я ще люблю Середньовіччя. Але тут взагалі мовчу про складнощі. Ми його романтизуємо. Це — з точки зору такої романтизації. Але наш час неймовірно цікавий. І мені здається, що ми, як Україна… Знаєте, зараз нам 30 з гаком років незалежності. І це як людина в 30 років: це найкращі роки життя, коли ти ще молодий, але вже щось знаєш. І вже відбувається становлення тебе як особистості.

Так, все непросто, але це неймовірно цікаво, захоплююче. Тому так, ні на мить не шкодую, що живу тут і зараз. Це прекрасно.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов, фото з архіву Соломії