Душ «зради»: ворожий марш на Авдіївку, кореєзація України та карго-культ «лінії Суровикіна»

Військовий оглядач «Думської» Микола Яковенко аналізує те, як розвивається обстановка на фронтах російсько-української війни. Чому буксує контрнаступ Сил оборони на Запоріжжі? Чи є шанси в агресора прорвати оборону захисників Авдіївки? Чи справді ворог почав відчувати снарядний голод? І чи правда, що найбільше те, що відбувається, нагадує події Першої світової?

Про це та інше — у новому матеріалі нашого експерта, який присвячений 600 дням повномасштабного протистояння.

Нещодавно я написав великий текст про підсумки літньої сухопутної кампанії Сил оборони України. Коротко нагадаю загальний висновок: значними успіхами ми, на жаль, похвалитися не можемо. Що, на мою думку, послужило для цього причиною, ви можете прочитати за гіперпосиланням вище, зараз же поговоримо про перші наслідки.

Нинішню ситуацію слід розглядати в комплексі і враховувати як дії противника, так і реакцію українського суспільства.

Знову попереджаю, що на вас не чекає текст про «перемогу» — скоріше, навпаки. Якщо ви не згодні з моїми судженнями або перебуваєте в інформаційному середовищі, де панують інші настрої — ласкаво просимо в коментарі. Будь-яка критика, крім образ, вітається редакцією.

ВІД ТОКМАКА ДО АВДІЇВКИ

Як і тиждень тому, українським військам, які наступають у Запорізькій області, залишається приблизно 20 кілометрів по прямій до Токмака — першого великого і цінного в оперативному (і політичному) плані населеного пункту на шляху до обітованого узбережжя Азовського моря. Будемо чесними один з одним: ситуація складається таким чином, що деокупація цього міста в найближчій перспективі виглядає, м'яко кажучи, вельми сумнівною.

Тим часом противник почав наступ на Авдіївку. Причому почав це досить нахабно, самовпевнено, буквально показово. Якийсь російський балакун в ООН навіть пафосно заявив: «Український контрнаступ закінчився, почався російський». Смішна заява, якщо чесно. По-перше, звучить так, ніби танкові колони рф зі степів Донбасу ось-ось здійснять останній ривок до Ла-Маншу. По-друге, знову немов ненароком сплив термін «росіянин», тобто вороги свідомо ігнорують своїх же бурятів і представників інших малих народів, які рясно удобрюють українську землю. Однак це все лірика. Ще минулого літа один американський військовий аналітик висунув тезу, яку можна використовувати як дороговказну зірку для пояснення будь-якої активності противника: «Росіяни демонструють силу, яку не можуть забезпечити».

Виходячи з цієї тези, а також прочитавши нещодавній текст мого колеги, можна дати цілком здорову оцінку подіям, що відбуваються зараз під Авдіївкою. Повторюся, конкретно зараз у ворога там нічого толком не виходить.

З високою часткою ймовірності можна припустити, що після півтора року спроб пробити Авдіївку в лоб противник вирішив використати перевагу двох плацдармів, захоплених на північ від себе (на лінії Красногорівка — Веселе) та на південь від себе (від Водяного), щоб сформувати кліщі та оточити угруповання Сил оборони, які обороняють цей район.

Такий локальний успіх міг би мати досить значні наслідки — навіть в оперативному масштабі. У разі успіху російських окупантів в оточення потраплять боєздатні українські підрозділи, крім того, швидке захоплення Авдіївки стало б демонстрацією того, що росіяни здатні зламувати довготривалі укріплені райони Сил оборони України. Уявіть собі такий «холодний душ» одразу після кількох місяців наших не найвдаліших спроб прорвати російську оборону в Запорізькій області.

Два таких удари могли б спричинити дуже негативну реакцію в українському суспільстві та далекосяжні політичні наслідки.

Значну частину свого попереднього матеріалу я присвятив порівнянню нинішньої ситуації на фронті з реаліями Першої світової війни. Тоді, втупившись у позиційний глухий кут на фронті, противники планували операції вже без мети остаточно розгромити і підкорити один одного. Ні, завдання полягало в тому, щоб завдати болючого удару, який спровокував би суспільно-політичний катаклізм (бажано революцію). Підсумком мало стати виведення противника з війни. Це нормальна практика в умовах обмежених ресурсів.

Судячи з численних заяв представників військово-політичного керівництва України, подібного сценарію хотіли б домогтися і ми, зокрема за результатами літнього контрнаступу.

Але повернемося до боїв біля Авдіївки. Важливий момент. Рано святкувати перемогу! Так, справді, перший удар противника в напрямку сіл Степове (на півночі) та Північне (на півдні) з метою розпочати оточення авдіївського угруповання Сил оборони обернувся «стратегічною невдачею», тобто швидких результатів за минулі дні окупанти не досягли. Однак не варто недооцінювати російську впертість, що межує із самогубством. До ворожки не ходи, вони продовжать чинити там вельми і вельми істотний тиск.

Втім, «нескінченним», як поспішили нафантазувати оглядачі The New York Times і Bild, він не буде. Ні елементарні правила військового мистецтва, ні закони фізики такого не передбачають. Однак слід очікувати, що найближчим часом окупанти візьмуть перепочинок на тиждень-два і спробують навалитися з новими силами. У підсумку, здається, ми спостерігаємо за тим, як чергова невелика ділянка фронту, подібно до Бахмута, перетворюється на арену кровопролитних боїв. Не виключено, що вони розтягнуться на всю зиму 2023-24 років.

У нових умовах є чинники, які грають як на користь загарбників, так і проти них. Мінус для ворога, звісно, такий, що вже немає ніякої ПВК «Вагнера», яка була головною силою в боях за Бахмут і поєднувала нелюдську жорстокість зеків-найманців і вельми творчу тактику їхніх командирів.

Незаперечний же плюс для росіян у тому, що, на відміну від Бахмута, їм не потрібно витрачати час і сили, щоб вигризати фланги. «Кліщі» навколо Авдіївки ворогам вдалося сформувати ще приблизно рік тому, тепер стоїть завдання зімкнути їх. Чи вистачить сил? Це і буде тепер інтригою, якщо так можна висловитися, зимової кампанії.

ВІД АВДІЇВКИ… ДО 51-Ї ПАРАЛЕЛІ

Протягом останнього тижня приємно тішить лічильник ворожих втрат, який щодня збільшується приблизно на 900 окупантів, десятки танків та іншої техніки. У мережі з'являється все більше відео розбитих під Авдіївкою російських колон. При цьому, схоже, окупанти все-таки досягли частини поставлених завдань. Сам факт розпочатого «російського наступу» після не найвдалішого українського завдав серйозного удару по і без того розхитаному морально-психологічному стану українського суспільства.

Нехай я буду тисячу разів неправий, і ви тисячу разів напишете мені про це в коментарях. Нехай це будуть мої особисті фантазії, зроблені всередині персональної «інформаційної бульбашки». Однак я чітко бачу цілком однозначну ситуацію — наше суспільство стрімко «втомлюється від війни». Останні ура-патріотичні заяви про швидку деокупацію Криму і вихід на кордони 1991 року відгриміли на початку літа. Потім на кілька місяців українці заціпеніли в очікуванні результатів розрекламованих боїв. Нині ж, коли люди не отримали обіцяного і нафантазованого, тенденція настроїв різко пішла по низхідній.

Мою точку зору підтверджують результати недавніх опитувань. Так, соціологічна група «Рейтинг» зафіксувала, що лише 61% українців вважає, що «справи в країні рухаються в правильному напрямку», а 23% думають якраз навпаки. Для порівняння — рік тому позитивний настрій був у 86% респондентів, незадоволених було лише 6%, крім того, фіксувалася позитивна динаміка розвитку суспільних настроїв.

А ось, наприклад, за даними Київського міжнародного інституту соцдосліджень, зараз 32% наших співвітчизників вірять у конфлікт між президентом Володимиром Зеленським і головкомом Валерієм Залужним. Потроху зростає і готовність українців відмовитися від частини територій заради якнайшвидшого завершення війни. У грудні таких було 7%, зараз уже 12%. Тенденція поки що не критична, але, думаю, зрозуміла. Можете бути впевнені, ці графіки з великим інтересом, навіть із надією вивчають у Москві і думають, куди б ще підбити клин.

У сукупності все це призводить до формування нового образу недалекого майбутнього України, в якому вже немає матчів на «Донбас-Арені» або чебуреків на пляжі в Євпаторії. Замість них - бетонні бункери, назавжди вкопані в поля Запорізької області по лінії розмежування.

Ідею «кореїзації» України, створення нашого аналога 51-ї паралелі, яка ще рік тому була практично табуйованою, зараз підхоплює дедалі більше різнопрофільних «лідерів громадських думок». Яскравий маркер — скандально відомий експерт у всіх сферах Олексій Арестович, риторика якого завжди будується на грі в піддавки з аудиторією. Тобто він говорить те, що його підписники хочуть почути і таким чином лише підігріває їхню колективну впевненість у правоті.

Додамо в цей сумнівний коктейль фактор «втоми» з боку західних партнерів, який дедалі більше проявляється. Розмішуємо субстанцію в деренчливій гранованій склянці, наш поїзд вирушає в реалії нової української нормальності.

КАРГО-КУЛЬТИ І УРОКИ ІСТОРІЇ

Прагнення обгородитися і забути про війну, яке дедалі більше проявляється серед українців (знов-таки, припустімо, не всіх, а лише тих, за якими я спостерігаю), знайшло об'єкт поклоніння, що матеріалізувався. Це - так звана «лінія Суровікіна», мережа вельми хитро вибудуваних довготривалих оборонних позицій на окупованій території Запорізької та Херсонської областей. Ще півроку тому її було заведено висміювати як мартишкову працю окупантів. Минуло літо, лінія стримала український контрнаступ і стала об'єктом заздрощів.

«Україні терміново потрібно будувати свою «лінію Суровікіна»! А краще вісім, одну за однією!» — стверджують деякі військово-політичні оглядачі. Тобто риторика будується на припущенні якоїсь «зради», що наше керівництво витрачає сили на спроби контратакувати замість того, щоб зміцнювати оборону підконтрольних територій.

Адепти цього карго-культу залишають поза увагою відразу кілька важливих фактів. Перший — Україна майже дев'ять років до початку повномасштабної війни тим і займалася, що огороджувала Крим і зону АТО/ООС такими оборонними лініями. Уже 2015 року мені доводилося чути від ветеранів війни на Донбасі про щонайменше п'ять ліній оборони, виритих біля лінії бойового зіткнення. Згадаймо, що тоді в нашому побуті з'явилися фрази: «воює на першій лінії» — значить, фронтовик. Або «сидить на другій-третій лінії» — значить, у тилу.

На жаль, у лютому 2022 року потужну і стрімку атаку переважаючих сил ворога ці лінії на деяких ділянках витримати не змогли. Але на інших зупиняти російські удари вдалося. Вдається і зараз. Згадувана вище Авдіївка — це приклад саме такого укріпрайону Сил оборони, який через понад півтора року безперервних штурмів залишається нескореним.

Подібні штурми українські війська з початку 2023 року витримують і на лимано-куп'янському відрізку фронту. Не в голому ж полі зустрічають захисники України там ворога. Але ж за часів АТО/ООС ця територія була дуже далека від лінії фронту і жодних укріплень там не обладнали. Отже, наші війська побудували там лінію оборони невдовзі після звільнення прикордоння Харківської та Луганської областей восени 2022-го.

Згадувати північну оперативну зону відповідальності, здається, навіть не варто. З весни 2022 року захисники України там тим і займаються, що у відносно спокійній обстановці зміцнюють підступи до кордону з Білоруссю.

Чому ж деякі оборонні лінії піддаються пролому, а інші ні? Тому що самі траншеї і бункери не можуть зупинити ворога. Стійкість оборони безпосередньо залежить від кількості та якості, тобто бойової підготовки і досвіду солдатів, які перебувають у них. Влітку росіяни змогли забезпечити кількість завдяки «мобікам» і зекам з «Шторм Z», і якість завдяки перекинутим на запорізький напрямок десантним бригадам.

Забезпечення хорошої лінії оборони дає змогу скоротити кількість військ, які утримують кожен кілометр фронту. Однак якщо зробити таку систему надмірною, то це також зіграє злий жарт із фанатами огородження.

Пропоную знову звернутися за хорошими прикладами до історії. Після Першої світової війни французький генштаб сублімував страх перед новим німецьким вторгненням у надмірне захоплення прикордонною фортифікацією. Підсумок відомий — у травні 1940 року приблизно третина всієї французької армії була оточена німцями на лінії Мажино.

Інший відомий приклад — фінляндська лінія Маннергейма, творіння тієї ж епохи, тільки спрямоване проти радянського вторгнення. Із завданням вона впоралася краще, стримала ворога на кілька місяців. Однак уже згадувана самовбивча впертість і багаторазова перевага в ресурсах дозволили окупантам зрештою прорвати і її.

Наприкінці Другої світової війни на німецькій лінії Зігфріда з горезвісними «зубами дракона» не було ні належної кількості військ, ні, тим більше, якісної переваги над союзниками, які підійшли до Рейну. Пауза перед проривом укріплень була пов'язана з настанням зими і властивим американцям бажанням накопичити побільше ресурсів.

Що ж, продовжуючи порівнювати нинішню війну з окопними реаліями Першої світової, не буде зайвим припустити, що історія вийшла на друге коло. І тепер, навіть коли війська використовують засоби космічної розвідки, дрони і ракети, що летять на сотні кілометрів, ми знову повинні «перехворіти» популярністю монструозних фортифікаційних систем.

Автор — Микола Яковенко