Дюжина одеських пам`ятників, за якими деколонізація з декомунізацією плачуть: про деякі ви могли й не знати, інші шокують

Нещодавній скандал, що вибухнув навколо потенційного пам'ятника Пушкіну, вніс розкол і в ряди вашої улюбленої редакції. Суперечки колег не вщухають і донині. Дискусії ці породили цілий сонм нових питань — хто наступний.

Редакторка Алія Замчинська зібрала дюжину (насправді, більше) претендентів. Зазначимо, «Думська» не підтримує декомунізацію або деколонізацію кожного з них. Але потенційно під ударом усі. Винен у цьому і законодавець, який написав критерії дупою нечітко, і муніципалітет, який не поспішає в принципі хоч якось виконувати неідеальний закон, та й обладміністрація постаралася — відсутність логіки та послідовності у висновках робочої групи, яка готувала матеріали для розпорядження губернатора, робить майбутні кроки просто непередбачуваними. Підозрюючи щось таке, виконком видав свій список. Не те, щоб зазначені в ньому об'єкти знесуть уже завтра, але як би хоч ляжуть у той бік.

Почнемо з найменш очевидних.

1. Погруддя Родіона Малиновського, двічі Героя Радянського Союзу, маршала Радянського Союзу, міністра оборони.

Пам'ятник стоїть на самому початку Преображенської вулиці навпроти Економічного Університету. Підпадає під декомунізацію, оскільки Малиновський був ні багато ні мало — міністром оборони СРСР. Відразу після зняття Жукова і до самої своєї смерті, тобто в 1957-67 роки. До речі, саме він віддав наказ розстріляти повсталих у Новочеркаську, це додаткова підстава для демонтажу.

Бюст встановили у 1965-му, тобто ще за життя маршала. Скульптор Євген Вучетич.

До слова, Малиновський і так уже розгубив топонімічний авторитет. У травні 2023 року Малиновський район став Хаджибейським.

Вулицю у маршала забрав Герой України, загиблий у 2022 від російського обстрілу, мільйонер Олексій Вадатурський. Це, до речі, один із сумнівних прикладів перейменування. «Думська» анітрохи не применшує заслуг підприємця, засновника однієї з найбільших українських сільськогосподарських корпорацій «Нібулон», якого 2020 року Forbes Україна помістив на 15 місце в рейтингу найбагатших краян, оцінивши його капітал у 450 млн доларів. Намагався відродити суднобудування, зокрема військове, і домігся серйозних успіхів. Вадатурський народився в селі Бендзари на Одещині і на цьому зв'язок з регіоном, за великим рахунком, вичерпується.

А ось Малиновський ринок поки тримається. Це й не дивно, Комунальне підприємство — міського підпорядкування, а одеська мерія відома, скажімо так, консервативністю топонімічних поглядів.

2. Ще один бюст — академіка Валентина Глушка на сьомій станції Люстдорфської дороги. У 1978-му (тобто ще за життя) на Приморському бульварі встановили бронзове погруддя Глушка. У 2008 його перенесли на Таїрова, де він залишається донині. Зміну локації тоді мотивували рекомендаціями ЮНЕСКО. Щоб внести центр міста до списку всесвітньої культурної спадщини. І спрацювало, через якихось 15 років Одеса потрапила до заповітного списку.

Валентин Глушко народився в Одесі. Це інженер, найбільший учений, піонер у галузі ракетно-космічної техніки, основоположник вітчизняного рідинного ракетного двигунобудування, академік академії наук СРСР, дійсний член Міжнародної академії аеронавтики, двічі Герой Соціалістичної Праці (1956, 1961). А ще - почесний громадянин Одеси.

Зовсім недавно проспект Академіка Глушка, куди й перенесли пам'ятник, перейменували на Ярослава Мудрого. Насправді за якою ознакою одесит Глушко став опальним — незрозуміло. Він не був керівником радянських органів влади, так, був депутатом верховної ради СРСР, але такого критерію немає в законі. І нагадаємо, що натерпівся він від радянського режиму сповна. Чим він гірший за «сусіда» по Київському району академіка Корольова?

Його заарештували 1938-го. Півтора року вчений провів у внутрішній в'язниці НКВС на Луб'янці та в Бутирській в'язниці. У 39-му його засудили на 8 років. Він працював у «шарашці» (але не тільки там).

Звільнили та зняли судимості з нього тільки 1944-го, реабілітували 1956-го.

^{На фото праворуч сам Валентин Глушко з дружиною}

3. І ще один одесит, який позбувся вулиці, але не пам'ятника. Ісаак Бабель. Його бронзова статуя з'явилася майже на розі Рішельєвської та Святослава Караванського (колишня Жуковського) на День міста 2011-го. Відкривали її з помпою, приїхали дочка й онук самого письменника.

У серпні цього року Бабель позбувся вулиці. У 1917-му він добровільно пішов працювати в ЧК. Цей факт не переважили ні десятки його творів («Одеські оповідання», наприклад, багато в чому стали основою одеського ж міфу), ні те, що зрештою він став жертвою системи: його засудили до смертної кари і розстріляли.

4. Пам'ятник талановитому радянському полководцю Івану Черняховському біля 56-ї школи поставили 1984 року. Сьогодні він має зовсім занедбаний вигляд, якщо чесно. Раніше й вулиця, на якій він стоїть, мала ім'я двічі Героя Радянського Союзу, генерала армії, командувача 3-м Білоруським фронтом. До 2022 року на честь нього називався головний військовий виш України — Національний університет оборони.

Вулицю перейменували на честь Артура Савельєва, одесита, який загинув під час оборони Маріуполя.

З нашим містом Черняховського пов'язує навчання в Одеському піхотному училищі (нині Військова академія). Під декомунізацію не підпадає (не чекіст, не секретар обкому, не міністр), але підстави для демонтажу можна почерпнути з деколонізаційного закону, дуже розмитого і безглуздого. Радянський генерал? Знести!

5. Меморіал «Крила перемоги» на площі Десятого Квітня. Тут усе просто. Раніше до «леніних» (зображень вищого радянського ордена), яких тут кілька, ставилися поблажливо. Мовляв, і не Ленін це зовсім, а нагорода місту. За законом, пов'язані із захистом від німців у Другій світовій війні об'єкти під його дію не підпадають. Усе змінилося після початку повномасштабного вторгнення. Є ризик, що якщо барельєфи з тоталітарною символікою не прибере влада, це зроблять активісти, які вже двічі «робили замах» на вождя світового пролетаріату, один раз навіть успішно.

І до героїв дорадянської епохи.

6. Два пам'ятники Францу де Волану теж теоретично можна деколонізувати. До слова, на них не зазіхнули ні представники мерії, ні обладміністрації. Принаймні поки що. Сподіваємося, так і залишиться.

Здивовані, що вони взагалі є і не знаєте де? «Думська» розповість.

На Митній площі ви знайдете погруддя першого відомого архітектора міста (ідеться про де Волана, Деволана, його ще так пишуть; османських і литовських містобудівників ми не знаємо), а вже в самому порту — музей його імені, до якого веде Деволанівський узвіз (вона ж Канава). Буквально за 100 метрів — ще один пам'ятник. Барельєф на сходах Ланжеронівського узвозу. Обидва монументи, як ви розумієте, новоділи.

Де Волан — автор першого генерального плану Одеси, нібито затвердженого Катериною ІІ. Завдяки йому ми отримали центр, побудований за гіпподамовою системою — з вулицями, що перетинаються під прямим кутом. І все це вдало вписалося в обриси дуги Одеської затоки. Де Волан керував будівництвом порту, перших вулиць і будинків, казарм і магазинів.

Але так, був імперським чиновником і після Одеси був відправлений будувати порти на річках росії як перший інженер на чолі відомства шляхів сполучення.

7. Біля в'їзду в порт є ще одне погруддя — Йосипа де Рібаса. Другий його пам'ятник (ці обидва теж сучасні) 1994 року встановили на самому початку вулиці його імені.

Чому можна деколонізувати одного з «першобудівельників»? Усе просто: іспанський дворянин за походженням був російським військовим і державним діячем, який служив імперії до кінця своїх днів.

8. Пам'ятник генерал-губернатору Михайлу Воронцову потрапляє під ті самі санкції. Служив імперії, влаштовував геноцид на Кавказі, розвивав при цьому Одесу. До слова, пам'ятник на Соборці намагалися знести і більшовики, але спочатку фізично не змогли — дуже вже добротний був. Пізніше обмежилися зміною табличок. Замість звичного нам «Светлейшему князю Михаилу Семёновичу Воронцову благодарные соотечественники. 1863» там була епіграма Пушкіна «Полу-милорд, полу-купец».

9. Ну і замахнемося на святе. Арман-Еммануель Софія Септімані де Віньєро дю Плессі, граф де Шинон, герцог д'Егійон, герцог де Фронсак, 5-й герцог де Рішельє або просто Дюк. Пам'ятник йому в римській тозі (до болю схожий на пам'ятник Наполеону) став однією з візитівок Одеси.

Крім того, що був першим градоначальником, зробив неоціненний внесок у розвиток міста, він ще й служив імперії. Ну і вулиця в нього є. Одна з центральних. Рішельєвська.

10. Олександрівська колона. Абсолютно безперечний символ царизму в парку Шевченка. І ось тут і місто, і область зійшлися на думці — треба прибирати (коли, зрозуміло, невідомо).

Це ж просто стовідсотковий претендент на деколонізацію — на ньому і символи імперії, ну і назва сама за себе говорить — пам'ятник імператору Олександру II. До речі, парк раніше теж був Олександрівським, але деколонзували його ще за совка.

І що важливо — це новодел, який ніякої історичної або архітектурної цінності не має. Уперше Олександрівську колону встановили 1891 року на залишках Андріївського бастіону Хаджибейської фортеці. Совки зробили її спочатку пам'ятником Хмельницькому, потім Суворову.

У 2011-му колону вирішили повернути до початкового стану. Спонсорами реконструкції стали міський голова Олексій Костусєв, а також «близько 16 одеських компаній, зокрема нічні клуби «Ітака» та «Ібіца», …ЗАТ «Інтерхім» і колишній міністр транспорту росії, уродженець Одеської області Ігор Левітін». У 2012-му колону помпезно відкрили.

Загалом, зноси, не хочу. Але тут все дуже просто і прозоро, попіаритися особливо не вийде, доведеться просто пригнати кран, вантажівку, ну або там бульдозер, знести і вивезти. Без зайвих слів і рухів тіла.

11. «Апельсин» на бульварі ВМС (Жванецького). Максимально спірний об'єкт, пам'ятник хабару, гроші на який добровільно-примусово збирали 2004 року. Спочатку встановлений поруч з археологічним музеєм. У 2007 році його перенесли подалі від центру — на бульвар із видом на військово-морську базу. Кажуть, мер Гурвіц хотів прибрати його геть з очей.

Формальна причина деколонізації — горельєф імператора Павла ніби всередині апельсина. Але якби це було можливо, пам'ятник підлягав би ще й люстрації — на ньому «увічнені в бронзі» імена тодішнього мера Руслана Боделана, губернатора Сергія Гриневецького та ініціатора всього цього щастя — депутата міськради Валерія Балуха. Усі троє — вірні члени Партії регіонів, а Боделан і Гриневецький ще й високопоставлені функціонери радянської компартії.

12. Писати знову про Пушкіна і два пам'ятники йому немає ні сил, ні бажання. Чому його можна знести, ми писали тут, а чому потрібно — ось тут. Ось тут прогнозували те, що мерія затягне процес, як зможе, а ось тут наші прогнози справдилися. Так, і вулиці, і поета теж більше немає, щоправда, у мерії знову ж таки затягують фактичне перейменування (йдеться, зрозуміло, не про таблички, а про назви в документах і на картах).

Зрозуміло, що це далеко не повний список. Є ще пам'ятники Висоцькому біля кіностудії (його поставили з ініціативи руськомирівця Ігоря Маркова, навіть не знаю, чи треба ще щось писати, щоб стало очевидно, що зносити його просто необхідно), льотчику Гастелло біля аеропорту, підводникові Олександру Маринеско біля Пересипського мосту.

Додамо до цього братську могилу на Куликовому полі, меморіальні дошки в пам'ять про 17 розстріляних червоних катів на будівлі колишнього міськуправління поліції на Преображенській, 44, а також скульптурну композицію «комсомольцям Одещини» біля Водного інституту в Старопортофранківському сквері, яку нещодавно перейменували на «Молодь Одещини».

Загалом, було б бажання перейменувати… Останні події показують, що вирішальним фактором тут залишаються не закони і логіка, а політична доцільність.

Авторка — редакторка «Думської» Алія Замчинська