Від «тушок» до сучасності: коротка історія того, як партійні лідери вчилися виключати депутатів, досвід Одеси

Інститут імперативного мандата в Україні пройшов довгу й вельми звивисту еволюцію. І нинішні сутички на Біржовій, 1 навколо «Довіряй справам» — це далеко не перший, а просто черговий акт драми, правила якої переписувалися на ходу.

Коли взагалі у нашій політичній реальності вперше виникла ідея відкликання? Якщо повернути історію назад, то перші спроби позбутися неугодних з'явилися ще в нульових, десь у 2006-му році.

Оглядач «Думської» Володимир Імуш згадує найяскравіші моменти, деякі з них відбувалися в «доінтернетні» часи, тож прочитати про них ви можете лише у нас.

ЗАКРИТІ СПИСКИ ТА КЛІМОВ ПРОТИ КОСТУСЄВА

20 років тому вигнати чинного депутата було практично неможливо. Тому всі спецоперації здійснювали на етапі, поки кандидати ще не отримали мандати.

Найяскравіший одеський прецедент того часу — жорсткий клінч між угрупованнями всередині Партії регіонів. Запеклі ночі у виборчій комісії відбувалися в січні — березні 2006 року, напередодні місцевих виборів. Це був період формування перших в історії України жорстких закритих партійних списків, коли за вплив в Одеському регіоні боролися два важковаговики — Леонід Клімов та Олексій Костусєв.

Клімов повністю взяв під свій контроль формування списків до обласної та міської рад, намагаючись просунути особисто відданих йому бізнес-партнерів. Костусєв же претендував на лідерство в місті й очолював свою групу кандидатів. Клімов спробував в останній момент викреслити людей Костусєва з прохідної частини списків. Костусеву вдалося відстояти свої позиції. У підсумку сторони пішли на перемир'я, в Одесі склалося хитке двовладдя: Клімов контролював область і облраду, а Костусев зміцнював міські позиції, які у 2010 році допомогли йому стати мером.

Втім, пощастило не всім. Людям з оточення Миколи Янковського, власника хімічного гіганта «Стирол» із Горлівки, який намагався через Одесу закріпити свій політичний вплив на портову логістику, не вдалося зберегти позиції. Донецькі бізнес-структури не захотіли платити клімовському крилу за вхідний квиток на ОПЗ, вважаючи апетити місцевої еліти надмірними. Йдеться, зокрема, про Дмитра Малиновського, який помер у 2014-му та був затриманий у Франції за розкрадання з ОПЗ у 2018-му.

ТИМОШЕНКО — МАТИ ІМПЕРАТИВНОГО МАНДАТА

Справжній перелом на національному рівні стався на рубежі 2006-2007 років. Блок Юлії Тимошенко отримав у Київраді найбільшу фракцію. Однак крісло мера несподівано для всіх зайняв Леонід Черновецький. Льон Космос швидко зрозумів, що без більшості він не зможе розподіляти столичну землю та бюджет, і задіяв фінансові важелі. Великі київські бізнесмени з БЮТ почали масово переходити на бік мера в обмін на ділянки та підряди. Тимошенко публічно назвала їх зрадниками, але нічого не могла вдіяти.

Щоб ухвалити закон про імперативний мандат для місцевих рад, БЮТ не вистачало голосів. Тимошенко пішла на таємні переговори з прем'єром Януковичем. У підсумку Партія регіонів підтримала закон Тимошенко про імперативний мандат, отримавши натомість голоси БЮТ у принципових для них питаннях. Отримавши законне право відкликати депутатів, Тимошенко одразу ж влаштувала показову чистку в Київраді, що тимчасово зупинило масове зрадництво в регіонах.

В Одесі під час VI скликання міськради знову спробували випробувати цю схему: знову Клімов атакує Костусєва, і знову ініційовано відкликання шести депутатів. Але й тоді все закінчилося компромісом: депутати залишилися на своїх місцях.

ПЕКЛЕННИЙ КВЕСТ НАРОДНОЇ ІНІЦІАТИВИ

Після виборів 2014-2015 років норму про відкликання за народною ініціативою офіційно прописали в законі. Активувати її можна було з першого року повноважень, але сама процедура нагадувала пекельний квест. Потрібно було зібрати тисячі підписів виборців. А будь-хто, хто хоч раз бачив, як наш середньостатистичний громадянин заповнює підписний лист — з помилками у власному прізвищі, скороченнями назв вулиць і пропущеними паспортними даними, — розуміє: без потужної технічної мережі це фізично неможливо. Будь-яка друкарська помилка могла стати приводом для відхилення виборчою комісією. Та й далі шлях пролягав через партійні з'їзди, які збиралися раз на пару років. Для опозиційних партій ця місія була фактично нездійсненною. Але й для партії влади назвати такий процес легкою прогулянкою язик не повертається.

Проте навіть крізь цей хаос пробивалися окремі випадки. В Одесі так вивели депутата Вітряного — із судами, спецопераціями та боями, що розтягнулися на місяці.

Або випадок з Павлом Онопрієнком, якого відкликала ОПЗЖ, що вже перебувала на стадії ліквідації, але наступний кандидат встиг зайняти місце.

Як правило, таке рішення про відкликання вимагало консенсусу основних гравців, адже більшості в комісіях не було ні в кого. Все це вимагало кулуарних домовленостей, помножених на титанічні зусилля.

СВЯТО ПАРТІЙНОГО ДИКТАТУ

Справжнє свято партійного диктату настало у 2020 році. Лідери політичних сил переписали правила під себе: народну ініціативу фактично відсунули на другий план, додавши зручні приводи — неподання звіту, вихід із фракції або абстрактне порушення програми партії. Головне нововведення: рішення вищого органу партії автоматично позбавляє людину мандата, а виборчком перетворюється на технічного виконавця.

Саме так Партія Шарія в міськраді жорстко усунула Олексія Нагаткіна та Анну Шабанову. Вони пішли на розкол із партійним центром, який в Одесі контролювався медіагрупою Віктора Баранського. Він планував завести до міськради наступних за списком лояльних людей, але натрапив на жорсткий опір. Тут наклалися кілька факторів, серед яких заборона партії, відчайдушний опір мерії та виборчої комісії. ТВК просто саботувала засідання та зривала кворум, не даючи зареєструвати нових депутатів.

Причому Нагаткіна та Шабанову намагалися підтримати, а Партія Шарія була в опозиції. І після позбавлення мандата була ще й судова тяганина. Однак цей випадок показує, що партія, яка перебувала в жорсткому конфлікті з владою, змогла успішно відкликати депутата.

З найсвіжіших новин — ситуація з Олегом Каптором із «Слуги народу», якого вигнали без шансів на судовий реванш, адже в умовах воєнного стану уявити собі перемогу над правлячою партією в суді — це сфера навіть не наукової фантастики.

СУДОВІ БЛОКУВАННЯ ТА ПАРАДОКСИ ВІЙСЬКОВОГО СТАНУ

У ситуації з «Довіряй справам» та відкликанням десятка депутатів міської та обласної рад усе якраз навпаки. Є рішення суду, яке фактично блокує відкликання. Але й група Труханова зробила справді гарний хід: голова територіальної виборчої комісії подав рішення комісії. Можна було б зробити ще чистіше, але як саме — підказувати, звісно, не будемо. Головне, що тепер міськрада не може сказати, що вона не в курсі.

Але були й зворотні прецеденти, коли депутат хоче скласти мандат, але ніяк не може. Так, Одеська міськрада довго не відпускала екс-директора Художнього музею Олександру Ковальчук із «Слуги народу». Здавалося, що опозиція просто знущається над колегою.

Бували й суто технічні рокіровки, коли депутати йшли, щоб змінити рівень представництва. Наприклад, «Європейська Солідарність» відкликала Ярославу Вітко з райради, хоча до неї не було взагалі жодних претензій. Це було потрібно, щоб Вітко змогла увійти до обласної ради. Провести це рішення через райраду було неможливо — сесія просто не збиралася.

Однак якщо у випадку з діючими партіями механізми мандатних рокірувань ще якось працюють, то відкликати депутата забороненої партії — завдання з кількома зірочками. Втеча до РФ, його відкрита антиукраїнська позиція, регулярні ефіри на пропагандистських смітниках, систематичне прогулювання сесій — більш ніж достатні підстави для негайного позбавлення мандата. Політична гігієна вимагає відкликання Богдана Гіганова, однак поки він формально є громадянином України, це неможливо.

Після заборони та ліквідації ОПЗЖ її керівні структури припинили існування. Партія не може ані вносити нових депутатів до списків, ані відкликати старих. Її виборчі списки анульовані.

Оскільки закон не має зворотної сили, представники проросійських сил, які встигли потрапити до рад до заборони партії, зберегли мандати, а механізм їхнього імперативного відкликання виявився повністю заблокованим.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Те, що сьогодні відбувається в одеському політикумі, — черговий виток нескінченної мандатної еволюції. Боротьба за вплив увійшла у фазу жорсткої позиційної гри, де кожен юридичний і процедурний хід може повністю перевернути ситуацію. Компромісу в цій історії точно не буде — ставки занадто високі, а гравці засліплені азартом і жадобою крові. Хто вийде переможцем у цій дуелі, Геннадій Труханов чи депутати-повстанці, передбачити неможливо, а спостерігати за поєдинком неймовірно цікаво.

Автор — політичний оглядач «Думської» Володимир Імуш