Трампа не цікавить Україна: що стоїть за провалом переговорів із Зеленським

Зустріч Володимира Зеленського та Дональда Трампа вже увійшла в історію. Перепалку двох президентів спостерігали в прямому ефірі тисячі глядачів із різних країн. Передбачалося, що два лідери підпишуть угоду про корисні копалини, проте все закінчилося безрезультатно.

Аналітик «Думської» Микола Яковенко пробує розібратися, якими будуть наслідки для України і чого хотів домогтися Дональд Трамп.

Насмілюся припустити, що багато хто з читачів цього матеріалу так і не зрозумів, до чого була вся ця драма, що тривала вже кілька тижнів, з приводу передачі США українських рідкоземельних ресурсів.

У попередніх матеріалах я підводив до того, що раптово українські копалини набули палкої популярності. Але це спроба розділити шкуру невбитого ведмедя, тобто почати «доїти» Україну, яка продовжує воювати на сході, намагаючись витягти з неї якомога більшу вигоду, поки це ще можливо, водночас не даючи країні жодної додаткової допомоги або гарантій.

Цікаво, що це питання підняла саме українська сторона ще восени 2024 року, імовірно, намагаючись зацікавити Трампа і, незважаючи на початковий скепсис, втягнути його у вирішення наших проблем.

За кілька місяців у Трампа питання рідкоземельних ресурсів мутувало в якийсь класичний контракт білих панів із папуасами, щось на кшталт схеми: ваші ресурси в обмін на наше дружнє поплескування по плечу.

Останніми тижнями, на тлі раптового ренесансу стосунків між США та росією, путін договорився до того, що теж нібито готовий надати американцям рідкоземельні ресурси. Ймовірно, йдеться про запаси на територіях українського Донбасу, які були захоплені ще з 2014-го або ж з 2022 року.

Таким чином, можна було уявити якусь схему «договірняка», за якої вогонь припиняється плюс-мінус за поточною лінією фронту, після чого на розбомблену і спопелену війною прифронтову або й зовсім уже давно перетворену на «ЛДНР» терру-інкогніта, немов янголи з небес спускаються працьовиті американські Семи і Джони, закочують рукава і починають копати рідкозем (або, що вірогідніше, наймають для цього місцевих жителів, що залишилися живими), однією своєю присутністю не даючи росіянам стріляти і йти далі, а нашим — стріляти і намагатися повернути своє.

При цьому, наскільки можна розуміти, перед щедрою пропозицією для Трампа ніхто ніякої розвідки, за останнє десятиліття, на наявність цих обітованих рідкоземів не проводив. А як її провести? Там війна. Відповідно і наші дипломати, і путін, і, скоріш за все, Трамп мали розуміти, що йдеться про суто гіпотетичні мільярди доларів.

Одним словом, це був, скажімо так, якийсь умоглядний концепт, гіпотетична сутність, гачок для фантазій, на основі якого, проте, вдалося вибудувати якийсь вельми дивний і несправедливий для нас проєкт договору.

Увечері 28 лютого за київським часом ми наблизилися до моменту, коли Зеленський і Трамп могли скріпити підписами цей сумнівний плід дипломатичної гри, з вельми незрозумілими для нас усіх перспективами.

Проте вже не вперше з 24 лютого 2022 року історія набула зовсім іншого повороту, і Україна пішла іншим шляхом. Хотілося б вірити, що кращим для нас. А могло б бути інакше?

КОСА НА КАМІНЬ ЗАЙШЛА

Зустріч Трампа і Зеленського в Овальному кабінеті Білого дому досить швидко перетворилася на лайку і скандал, який транслювався на весь світ. Сам цей прецедент викликає велику цікавість і безумовно став історичною подією.

Старі американські дипломати іноді ще згадують «розворот над Атлантикою» 1999 року, коли російський прем'єр-міністр Євген Примаков в останній момент демонстративно відмовився від офіційного візиту до Штатів і повернувся до Москви. Це був прецедент, який нібито символізував повернення росії до якоїсь там «величі» на міжнародній арені.

Однак, щоб лідер іншої країни спочатку наполегливо пропонував зустріч зі США у Вашингтоні, а потім приїхав і просто напхав йому у святая святих світової дипломатії — ще не було.

«Так йому, Саничу!» — раділа частина українців. Інша ж частина нашого, змученого війною, суспільства, в цей момент ще глибше намагалася закопатися в «помиральну яму».

Однак, скоріше за все, іншого результату у цієї зустрічі бути не могло.

БЕЗУМСТВУ ХОРОБРИХ СПІВАЄМО МИ ПІСНЮ

Перед тим, як перейти до пояснень з приводу того, чому Трамп не правий, зосередимося на позиції Володимира Зеленського.

За три роки війни він уже неодноразово намагається використовувати масштабні міжнародні події, експлуатуючи публічність як інструмент тиску на незговірливих співрозмовників. Це свого роду останній аргумент, спроба в прямому ефірі переломити ситуацію на нашу користь.

Згадаймо, наприклад, саміт НАТО у Вільнюсі 2023 року, коли Зеленський буквально вимагав у союзників негайно запросити нашу країну до Альянсу, при цьому розуміючи, що жодних передумов для такого різкого повороту подій немає. Однак це був слушний момент і шанс, яким можна було скористатися. Як то кажуть — не спробуєш, не дізнаєшся.

За аналогічною схемою Зеленський діяв і напередодні у США. Він розумів, що їде у вкрай вороже середовище Ілона Маска і Джей Ді Венса, в якому його ще кількома днями раніше називали «диктатором» тощо. Найімовірніше, він також не до кінця розумів, навіщо підписувати договір про ресурси, у якому немає жодних гарантій безпеки — питання, яке він під час перепалки безпосередньо поставив Трампу.

Але це був шанс, можливо, щоб достукатися до емоцій американського президента. Зеленський прибув на зустріч із фотографіями змучених у російському полоні українських військовослужбовців, показував їх Трампу, намагався йому щось пояснити. Одним словом, це була чергова спроба в прямому ефірі переломити усталену позицію адміністрації американського лідера. Такого дива не сталося.

БАЙДУЖІСТЬ ТРАМПА

Інцидент у Білому домі можна назвати в чомусь і позитивним. Наприклад, хоча б у тому, що після нього особисто для мене стало абсолютно прозорим і зрозумілим ставлення Дональда Трампа до України. Це звичайнісінька байдужість.

Йому не потрібна наша країна і не цікаве її майбутнє. Трамп не збирається боротися за нас, посилювати нас, відстоювати наші інтереси. З іншого боку, йому байдуже й до того, щоб присвятити свою політику цілеспрямованому придушенню України.

Йому просто байдуже, він намагається від нас позбутися. Учора Трамп мало не прямим текстом про це кілька разів сказав.

Основна мета Америки в цій ситуації — не стати миротворцем і не врятувати нещасних українців від путіна. Трамп просто хоче вийти з цієї гри. США можна назвати «втомленим союзником», який більше не хоче і не збирається вкладати ресурси в захід, який перестав бути йому цікавим і не несе прямих вигод.

Можна вийти з гри дуже просто — припинити поставки озброєння та економічної допомоги, які все ще тривають, закрити хвіртку і сказати «ми в будиночку». Але це недостатньо красивий або «величний» для Трампа маневр. Він хоче вийти з гри з гордо піднятою головою, довівши собі і суспільству, що він зміг домогтися якоїсь економічної вигоди і нібито наостанок не кинув Україну напризволяще.

Різниця в уявленнях ситуації між Зеленським і Трампом, чий вірний помічник Джей Ді Венс лише використав момент, щоб перетворити напружену розмову на відвертий балаган, остаточно розкрилися вчора. І зворотного шляху після цієї ситуації, здається, вже немає.

ПІДСУМКИ

Внаслідок скандалу в Білому домі світ розділився на прихильників Трампа і Зеленського. Поведінка нашого президента в певному сенсі стала виплеском емоцій усіх супротивників зовнішньополітичного курсу нового американського президента, через що одразу ж отримала підтримку з боку багатьох глав європейських держав.

Спроба зацікавити Трампа долею України за допомогою обіцянок рідкоземельних ресурсів, вочевидь, не вдалася, і хоч сторони стверджують, що підписання договору все ще можливе, — це, як мінімум, не відбудеться найближчим часом. Крім того, які умови наступного разу висуне американський президент?

Європейські лідери тим часом можуть скільки завгодно клястися у вічній любові та відданості Україні. Це прекрасно, особливо з огляду на те, що від цього напряму залежить їхня доля. Однак жодні потужні заяви не дають нам реального посилення на фронті і не можуть стати гарантіями безпеки в майбутньому.

Видовищний зрив перемовин у Білому домі став черговим подарунком путіну, який ще більше впевнився не лише в дружній позиції Вашингтона, а й у готовності торгуватися і ставити інтереси бізнесу вище за демократичні засади чи питання глобальної безпеки.

Автор — Микола Яковенко