Зачистка Одещини: як владна вертикаль та коаліція «слуг» + ОПЗЖ помножили на нуль мерів регіону

Офіційне повідомлення про затримання на хабарі мера Кілії — штрих до загальної картини, але показовий. Так, Кілія не входить до топ-5 найбільших міст Одеської області, але й вона найближчим часом втратить міського голову (як мінімум на час слідства). На цьому тлі наш політичний оглядач Володимир Імуш поставив собі запитання: що за роки повномасштабного вторгнення сталося з самоврядуванням у ключових містах регіону.

Картина вимальовується моторошна: з п'яти найбільших міст області лише один мер зберіг крісло і контроль. Якщо дивитися ширше, а не тільки на ключові населені пункти, легше не стає. Керівники або цілком лояльні до нинішньої влади, або зачищені, або підвішені на гачку кримінальних справ.

Військова адміністрація є (поки що) лише в Одесі. Прецеденту з розпуском міськради в регіоні, тьфу-тьфу, ще не було. Однак саме цей аргумент — основний у комунікації Києва та місцевих еліт. Не будете лояльними й слухняними — отримаєте військову адміністрацію. Про те, наскільки це складно чи ефективно, ніхто, видно, не думає.

Загалом, військові адміністрації з'являються або там, де вони дійсно потрібні, наприклад у Херсоні, або там, де мер і міськрада не були лояльними до президента Володимира Зеленського. Зовсім недавно, на засіданні тимчасової слідчої комісії в парламенті пролунали подробиці відставки секретаря Чернігівської міськради Олександра Ломака. За його словами, Офіс Президента чинив постійний тиск, оскільки «слуг» у міськраді всього четверо з 42, тобто впливати на життя Чернігова президент не міг.

З огляду на те що дані про демографію у нас лише довоєнні, наш топ-5 виглядає так: Одеса (трохи більше мільйона), Ізмаїл (майже 70 тис.), Чорноморськ (58 тис., а з передмістями — 71 тис.), Білгород-Дністровський (47,7 тис., 55 тис. з околицями) і Подільськ (39 тис.).

1. ОДЕСА: ТРУХАНОВ ВТРАТИВ КРІСЛО, АЛЕ НЕ РЕЙТИНГ

Мер Одеси Геннадій Труханов — хрестоматійний приклад. Політична лояльність до Банкової у нього була вимушеною, а ось популярність серед містян залишалася високою. 14 жовтня 2025 року йому анулювали українське громадянство на підставі даних СБУ про наявність російського паспорта. Потім посадили під цілодобовий домашній арешт і зобов'язали носити електронний браслет, здати паспорт для виїзду з країни та відмічатися у слідчого.

Ще трохи пізніше створили Одеську міську військову адміністрацію. В.о. мера став обраний від «слуг» секретар міськради Ігор Коваль.

2. ІЗМАЇЛ: «ПОМИЛКА» ТОГО, ХТО ВИЖИВ, — АНДРІЯ АБРАМЧЕНКА

Другий номер в області та єдиний мер з нашої п'ятірки, який повністю зберіг посаду, вплив і статус. Секрет Андрія Абрамченка простий: він має реальну популярність серед мешканців і вміє вчасно «міняти покришки». Він встиг побувати в Партії регіонів, «Сильній Україні», БПП, а зараз представляє «Слугу народу».

Кожній чинній владі він стабільно дає потрібний результат на виборах. У минулі часи Ізмаїл отримував від державного бюджету безліч бонусів, та й зараз, з урахуванням дунайської логістики, місто почувається чудово, а його мер — непотоплюваний.

3. ЧОРНОМОРСЬК: ВАСИЛЬ ГУЛЯЄВ І «ДОБРОВІЛЬНА» СЛУЖБА

Офіційна версія відставки Гуляєва з посади — благородна: пішов служити в 3-тю штурмову бригаду. Однак незадовго до цього за махінації з землею спочатку затримали, а пізніше й відправили до камери його племінника. Є версія (та що там версія, тверда впевненість), що раптовий патріотичний порив мера був продиктований виключно бажанням уникнути кримінального переслідування і, можливо, легально покинути країну. Замість нього — секретар міськради від «слуг» Олена Шолар.

4. БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ: ВІТАЛІЙ ГРАЖДАН І ПУСТІ КИШЕНІ

СБУ затримала мера Аккермана у справі про вимагання, яке навіть не було безпосередньо пов'язане з його повноваженнями. Граждана підозрюють в організації злочинного угруповання, яке займалося рекетом. За версією слідства, мер очолив банду, яка намагалася незаконно заволодіти базою відпочинку в селищі Сергіївка на узбережжі Чорного моря.

Граждан відсидів два роки в СІЗО, отримав величезний шлейф особистих і сімейних проблем. Нещодавно суд призначив йому космічну заставу в 10 мільйонів гривень (не космічну, як пізніше виявиться, з огляду на заходи щодо інших мерів), але збирати ці гроші нікому. Містом ходять чутки, що Граждан, який всю каденцію воював із місцевим сірим кардиналом Мельниченком (зятем Сергія Гриневецького), тепер не потрібен нікому, крім власної мами. Ті, хто втягнув його в цю війну, вмили руки.

5. ПОДОЛЬСЬК: АНАТОЛІЙ ІВАНОВ І КОРМОВА БАЗА КОАЛІЦІЇ

Багаторічний мер Подольська Іванов написав заяву «за власним бажанням» прямо в кабінеті голови облради Григорія Діденка ще на самому початку повномасштабної війни. Іванова не стали «доганяти» криміналом, залишивши йому дрібні важелі впливу в місті.

Сам Подольськ після цього перетворився на кормову базу для коаліції «Слуг народу» та ОПЗЖ. Місто роками тупо пиляли. Туди заради ПДФО фіктивно загнали військові частини (наприклад, 21-шу бригаду). Поки податок йшов до міського бюджету, «своїм» військовим навіть допомагали (копійчано, щоправда). Як тільки це джерело потекло до Києва — фінансування частин миттєво припинилося. Немає грошей — немає й «патріотизму» у місцевої коаліції.

ГРОМАДИ МЕНШІ, СПРАВИ НЕ МЕНШЕ ЯСКРАВІ

ФОНТАНКА. Голова сільради Наталія Крупиця втратила крісло у квітні 2025-го. Фактично проти неї проголосували власні ж депутати. Формально все чисто: її звинуватили в бездіяльності щодо ліквідації несанкціонованого звалища на території громади. Було й кілька судових рішень, якими Крупицю визнали винною в бездіяльності. Голосували (за відставку) тоді 18 депутатів. 9 були відсутні.

Ми навіть сперечатися не будемо, що Крупиця — не ангел. Просто коротко нагадаємо, на якому тлі вершилися ці «справедливість і демократія». Спочатку 71-річну жінку відправили до СІЗО на два тижні. Застава становила 9 млн, потім 3,7 млн грн. Крупиця не переховувалася, але її демонстративно тримали за ґратами рівно доти, доки коаліція «слуг» і ОПЗЖ не зібрала дві третини голосів (рівно 2/3!) у місцевій раді, щоб усунути її та перехопити владу. Як тільки справа була зроблена — її одразу випустили. Напиши Крупиця заяву сама — ніякого СІЗО б не було.

ВИЛКОВЕ. Меру Вилкового, Матвію Іванову, свого часу призначили ще більшу заставу, ніж Крупиці — 40 млн грн. Згодом її знизили до 300 тисяч.

Збиток, заподіяний Івановим, називали величезним — 200 млн грн. Його справу кваліфікували за частиною 3 статті 240 Кримінального кодексу України (Порушення правил охорони або використання надр). Однак з часом мер пішов на угоду з правосуддям, визнав провину і «відбувся» трьома роками умовно, 100 тисячами на армію та позбавленням посади.

РЕНІ. Вищий антикорупційний суд засудив мера Рені Ігоря Плехова до 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна за отримання 100 тис. доларів хабара. Крім того, Плехов отримав трирічну заборону обіймати посади в органах місцевого самоврядування та державної влади. Поки вирок розглядає апеляційна інстанція, однак слухання неодноразово відкладалися, зокрема через стан здоровя засудженого.

КІЛІЯ. Свіжий кейс мера В'ячеслава Чернявського, який пішов тим самим шляхом, повністю підтверджує тренд. Його затримали на хабарі в 35 тис. доларів, він попросив 50 млн грн застави та відсторонення від посади. Поки що суд погодився на 42 млн застави, питання відсторонення розглянуть наступного тижня.

З п'яти найбільших міст Одеської області самостійним та ефективним залишився лише Ізмаїл. Але там збіглися три фактори: жорстка лояльність Абрамченка до влади, його реальна популярність серед населення та відсутність сильних конкурентів, здатних замовити його зачистку. Ба більше, після затримання Чернявського Ізмаїл став єдиним!!! містом на всьому українському Придунав'ї, де керує обраний мешканцями мер.

Для всіх інших керівників громад вибір на п'ятому році війни невеликий: або ти стаєш стовідсотково ручним і віддаєш ресурси міста на розпил обласній коаліції «Слуг» та залишкам ОПЗЖ, або вирушаєш до СІЗО, поки у тебе не відберуть раду, або підписуєш «угоду» і тихо йдеш на пенсію. Місцеве самоврядування в області фактично ліквідовано і замінено бізнес-вертикаллю.

Автор — політичний оглядач «Думський» Володимир Імуш