У позиційному глухому куті: Україна пережила 600-й день повномасштабної війни — що нас чекає далі? (колонка)

Найстрашніша війна в Європі з часів Другої світової. Трагедія величезного народу, що розгортається на очах здивованого людства, народу, який зубами чіпляється за свободу, землю, та що там - бореться за саме своє існування. Саме так: ворог з перших же днів відверто пояснив, яким бачить «остаточне вирішення українського питання». І тим самим не залишив нам вибору. Хоча його й раніше особливо не було.

Лише опір — завзятий, запеклий, націлений на перемогу.

Скільки ж іще це триватиме? Скільки ще потрібно життів, сил, безцінних ресурсів, скільки майбутнього ми втратимо, перш ніж згинуть, як роса на сонці, російські орди, які намірилися забрати в нас усе?

На жаль, відповідей на ці запитання зараз ніхто не дасть.

Мій колега Микола Яковенко у двох матеріалах (тут і тут) детально проаналізував підсумки літньої сухопутної кампанії і те, що відбувається на фронті зараз. Висновки його не те, щоб зовсім песимістичні — ні, він виступає в ролі реаліста, який не схильний ані вдаватися до занепадницьких настроїв, ані дивитися на світ крізь рожеві окуляри ура-патріотизму, проповідуючи, що світ стане таким, яким був, за «два-три тижні». Не стане. Колишнім так взагалі, а кращим, ніж зараз… Хто, тверезомислячий, візьметься прогнозувати? Микола й не намагається, він майже сухо, хоч і не без гіркоти, викладає факти.

Український контрнаступ на півдні Правобережжя буксує. Російська оборона там виявилася стійкішою, ніж очікувалося, і кожен кілометр звільненої землі дається захисникам з величезними труднощами, оплачується життями. А тут ще й активізація наступальних дій агресора на інших ділянках фронту — незважаючи на страшні втрати в попередніх кампаніях, він зумів накопичити сили і зараз намагається прорватися в районі Авдіївки і на куп'янсько-лиманському напрямку. Воює на повний зріст — колонами танків, ураганним артогнем і хвилями піхоти. І хоча особливими успіхами російські нацисти похвалитися не можуть, оскільки діють шаблонно і брутально, нові й нові їхні удари змушують Сили оборони перекидати на північ від себе такі потрібні на півдні резерви. І знову-таки — там гинуть люди. Наші люди.

Так, противник починає відчувати нестачу в техніці (і дозволяє собі при цьому її бездумно розтрачувати, як у перші дні нового наступу під Авдіївкою). Так, його снарядний голод, якщо вірити повідомленню Сухопутних військ про те, що в IV кварталі 2023-го кількість пострілів української артилерії вперше за всю війну перевищила таку в окупантів, посилюється. Однак наше становище не краще, плюс Україна критично залежить від допомоги союзників, перед якими постають все нові й нові виклики.

Дедалі частіше в публіцистиці лунає словосполучення «позиційний глухий кут», вигадане на початку минулого століття. Ось і Яковенко дедалі частіше порівнює українські події з реаліями Першої світової (хоча по-справжньому у глухому куті ситуація тоді була лише в 1915-1917 роках, але то тема окремої розмови). І справді схоже. Жодна зі сторін не здатна завдати іншій нищівної поразки, і весь розрахунок обох — на те, що суперник надірветься під час цього марафону. Ну там союзники відвернуться, економіка схлопнеться або революція почнеться, або все разом…

Якщо воно так, а поки багато що говорить, що стан речей саме такий, то це означає лише одне: Україна має продовжувати боротьбу, максимально сконцентруватися на ній і в результаті виявитися сильнішою за безжального ворога. Вибору, повторюся, у нас немає.

Ми маємо врахувати помилки, допущені до 2014 року, і не повторити помилок, які наробили перед фатальним 2022-м. Як раніше ми здолали шок і жах, так зараз зобов'язані впоратися зі втомою і розчаруванням — неминучим наслідком завищених очікувань. Багато і наполегливо працювати.

Перемогти. Ми зобов'язані перемогти. І ми переможемо!

Автор — Микола Ларін, оглядач «Думської»